З життя
Сумний дощ за вікном бабусі

Бабуся Олена сиділа біля вікна і з сумом спостерігала, як дощ стукає по склу. Третій день йде дощ, третій день небо ридає, ніяк не заспокоїться. Немов моє життя, тільки сльози і більше нічого доброго. Для чого жила? Навіщо ходила по світу? Щоб страждати? Тепер одна, зовсім одна, нікого на всьому білому світі, жодної рідної душі не лишилося.
Вчора її знову обдурили. Прийшли дві дівчини-гарнюні, почали роздавати подарунки, завели розмови і залишили без копійки. Ну як же було не повірити? Адже люди ж, а не безсовісні звірі. І не вперше вже обманюють, а я все людям довіряю. Та що вже говорити, все життя обманювали.
У бабусі Олени по щоках побігли сльози. Не щастило їй у житті.
Чоловік-п’яничка, помер. Сина посадили, там і пропав. Всі сили віддала заводу за копійки та грамоти. Скільки разів людям допомагала, а що взамін, лише обмани і сльози.
Бабуся Олена підійшла до холодильника. Як тепер до пенсії дотягнути? Ще цілих десять днів. Навіть на хліб дріб’язку немає. Позичати у сусідів? Та ви що, ніколи не позичала і не буду.
У холодильнику залишилося два сирих яйця, половина пляшки молока і чверть батона. Ні, сьогодні, мабуть, не буду їсти, завтра поїм. Або, може, одне яйце сьогодні, друге завтра. Ні, краще завтра обидва.
Бабуся Олена знову сіла біля вікна. Погляд впав на сміттєвий бак. Ні, ні, ніколи вона не піде до сміттєвого бака, яка ж це соромота. Що люди подумають… Краще вже лягти і відразу померти.
Сльози самі покотилися по зморшкуватому обличчю.
У двері подзвонили. Бабуся Олена пішла відчиняти.
— Йду, йду. Хто там? — витираючи сльози, запитала вона.
— Це я, Іван, бабусю Олено, — почувся глухий голос за дверима.
— Ванечко, — відкриваючи двері, зраділа бабуся, — Ванечко мій приїхав!
Іван, колишній сусідський хлопець, з яким вона часто водилася і доглядала за ним, поки його батьки були зайняті. Багато років його приводили до бабусі Олени. Спершу приводили, а потім він сам став приходити і проводити з нею більшу частину свого часу. Іван для неї став як рідний син. Коли Ваня виріс, то поїхав кудись далеко щастя шукати. І ось як повернувся, одразу до неї, до бабусі Олени.
— Заходь, Ванечко, заходь, — заметушилася бабуся Олена, — ось порадував.
— А ти що, плакала, бабусю Олено? — знімаючи куртку, запитав Іван.
— Ну що ти, Ванечко… Чого мені плакати… Задрімала я…
— Я тепер свою фірму до нашого міста переношу, тож тепер часто бачитися будемо. Та що з тобою, бабусю Олено? Знову сльози на обличчі.
Бабуся Олена похитнулася і сперлася рукою об стіну.
— Це від радості, Ванечко, від радості. Голова щось крутиться.
Іван підхопив бабусю, посадив на стілець і прямо пішов до холодильника.
— Тепер я бачу, від якої радості у тебе голова крутиться, — почула вона невдоволений голос Івана.
Через пів години Іван приніс два пакунки з продуктами і почав годувати бабусю Олену. Він підливав бабусі чай і розповідав про своє життя. А та сором’язливо посміхалася, дивлячись на стіл, завалений продуктами, та крадькома сльози витирала. Ну звідки ж вони тільки беруться, ці сльози?
Так вони проговорили до самого вечора. Коли Іван йшов, у бабусі Олени затремтіли губи, і вона спробувала щось сказати.
— Що? Що, бабусю Олено? — запитав Іван.
— Синочку, — прошепотіла бабуся.
— Бабусю Олено, — обняв він бабусю, — ніколи я тепер тебе не залишу. Тепер я завжди буду поруч.
Іван пішов, а бабуся Олена сіла на своє улюблене місце біля вікна і знову заплакала. Тільки сльози ці були зовсім інші.
— А я вже, грішним ділом, про людей стала погано думати, — каже сама собі старенька. — Чи можна про людей погано думати? Он Ванечко мій яким став. І гроші його зовсім не зіпсували. Усе ж такий добрий і уважний. Як приїхав, одразу до мене. Не забув стареньку. Ріднішого за Ванечка в мене нікого немає. Наче рідний син. Тепер і вмирати не хочеться. Жити ще хочеться…
