Свекровь відмовилася навіть дивитися на тарілку з борщем

Васильківна подивилася на тарілку з борщем і скривилася:

– Я це їсти не буду.

– Що це? – запитала вона, зморщивши носа і принюхавшись, наче на стіл поставили відро зі сміттям.

– Борщ, – з усмішкою пояснила її невістка Світлана. Вона зняла кришку з невеликої керамічної супниці й почала розливати яскравий, наваристий бульйон. – Все-таки таке задоволення готувати з овочів з власного городу.

– Не бачу в цьому особливої різниці, – пирхнула свекруха. – А от зусиль і часу для цього безліч потрібно!

– Так, звісно, – весело відповіла Світлана. – Але коли це твоє хобі, це приносить радість.

– Правильно кажеш, коли це твоє, а не нав’язане, – прошипіла Васильківна, зсунувши губи. – Хто це буде все їсти?

– Нам. Та тут і небагато. На пару разів.

– Я цю бурду їсти не буду, – свекруха махнула руками й відступила на крок від столу. – Невідомо, що там взагалі! – Васильківна зобразила блювотний рефлекс і закрила рота рукою, різко відвернувшись.

Світлана закотила очі та зітхнула.

Вона й син Васильківни Михайло познайомилися півтора року тому, закохалися з першою розмовою й розписалися через місяць без святкування.

На зекономлені кошти вклалися в спільну мрію – заміський будинок, який тепер з любов’ю облаштовували.

За цей час Світлана зустрічалася з Васильківною лише чотири рази. Стільки ж і Михайло. Причому тричі саме Світлана вмовила чоловіка відвідати матір на свята.

Васильківна з самого початку вважала шлюб сина примхою. Але не мала впливу на дорослого, самостійного хлопця й змушена була чекати, коли, на її думку, все піде звичайним ходом.

Час минав, а цього не відбувалося, що її дратувало.

Васильківна щиро не розуміла, що Михайло знайшов у цій “простій дівчині”, чим Світлана його зачарувала.

Він був помітним хлопцем, якого завжди оточували більш достойні і симпатичні дівчата.

До того ж Васильківна була міською жителькою до мозку кісток, якою виховала й сина. І тепер материнський інстинкт підказував їй, що Михайло вже по горло ситий сільським життям і, варто лише підштовхнути його, все повернеться на круги свої.

Після такого невдалого досвіду, він точно знайде собі відповідну супутницю, з якою у Васильківни встановляться справжні дружні стосунки.

Але потрібно було поспішати й не дозволити Світлані прив’язати сина дитиною!

План визрів сам по собі: Васильківна подзвонила невістці й напросилася в гості, адже на новосілля так і не запросили.

Світлана нагадала, що двічі робила це телефоном, але свекруха завжди відмовлялася, посилаючись на зайнятість. Васильківна відмахнулася і виявила готовність відвідати сина.

Через два дні вона стояла у просторій, світлій вітальні й не могла стримати обурення.

Її син, як і вона з покійним чоловіком, не терпів супи!

У їхній родині на столі з’являлося тільки те, що можна було ідентифікувати з першого погляду.

Як Михайло допустив, щоб дружина так швидко сіла йому на голову?

Невже приворожила?

Васильківні стало неспокійно. Її пробрало дрожем.

Недобру думку, що Світлана тримає Михайла трюками в ліжку, вона одразу відмела.

Трюки і Світлана?

Несумісні!

Точно, приворот!

Як інакше пояснити, що син їсть цю баланду?

Васильківна з ненавистю подивилася на невістку.

Прикидається святою невинністю, а чоловіка повільно знищує.

– Ну чому ж незрозуміло, що тут? – Світлана, не оцінивши артистичного таланту свекрухи, взяла другу тарілку, зачерпнула борщ і повернулася прямо до Васильківни. – Тут все видно. Ось капуста. Це цибуля. Тут морква. А це буряк. Я його тру на тертці. За рецептом моєї бабусі. Ой, а картопля не попалася, але я її виловлю другим заходом. А потім свою зелень з грядки, та сметанки!

– Та ти сама хоч висівки їж! – свекруха обурено плеснула руками.

– До речі, у вашому віці теж би не завадило! Висівки допомагають регулювати роботу кишечника й покращують його мікрофлору. А задоволена мікрофлора – задоволений хазяїн!

Васильківна почервоніла від такої безцеремонності невістки, але залишила це без коментаря й продовжила:

– А Михайла навіщо це змушуєш їсти?

Світлана озадачено заморгала.

– Та він, наче сам їсть.

– Що чоловікові робити, якщо в домі більше нічого нема?

– Приготувати самостійно те, що подобається? Замовити доставку? Сходити до сусідки? Навідати маму? – Світлана з усмішкою перелічила варіанти.

На останньому Васильківна почервоніла ще більше.

– А ти не кпини! Могла б проявити повагу й дізнатися у мене, як і що любить Михайлик.

– Васильківна, так я у нього й дізналась. Він вже великий. Дякую, що навчили говорити. Каже, що все подобається.

– Так він тобі бреше! Невже не зрозуміло? На перших порах не хотів засмучувати. А тепер давиться!

– Ох! – лице Світлани витягнулось, і вона зітхнула: – Так борщ же зварений, не виливати ж його. Доведеться давитися. Але ви ж підтримаєте сина?

– Що?! – випучилася на Світлану свекруха.

– Ні? Шкода. Мені здається, син оцінив би вашу солідарність.

– Та ти!..

– Світлана! Ми повернулися! – прозвучав радісний голос Михайла з передпокою.

А в вітальню, гучно гавкаючи, влетіла біла пухнаста хмара.

– А-а-а! – заволала Васильківна і сховалася за спину Світлани.

– Не бійтеся, це Лара. Вона не кусается. І дуже вихована, – Світлана підняла руку вгору, собака перестала тінятися, підняла голову і сіла, підкорившись команді. – Моя дівчинка, яка ж ти розумниця.

– Чому ви дозволяєте сусідським собакам заходити в дім? – в шоці просипіла Васильківна.

– Чому сусідським? Вона наша. А в домі, бо домашня. Живе з нами.

– В домі?! Але ж це антисанітарія! – з приголомшенням викрикнула свекруха. – І Михайло не любить собак!

– Ні, мамо, це ти не любиш собак. Привіт, – сказав Михайло, входячи в вітальню. – Приїхала якраз на обід.

– Привіт, сину! – Васильківна не зрушила з місця, очікуючи, коли він підійде і поцілує її в щоку, але Михайло лише злегка обійняв мати, а от Світлані віддав ніжний поцілунок в губи.

– Ну що, обідаємо? – господар повів носом і розплився в блаженній усмішці.

– Я б з радістю, Михайлику, але чим.

– Як це, чим?

– Так тільки для свинок їжа готова. Ти, до речі, не казав, що ви їх завели. Це ж який запах буде стояти. Гірше, ніж у місті від машин.

Михайло непорозуміло глянув на матір, потім на Світлану, потім на вже накритий стіл.

М’язи шиї хлопця напружились, погляд знову повернувся до матері, але в ньому вже не було тієї легкості, що мить тому.

– Я, якщо чесно, вже забув всі ті дрібниці, – гірко усміхнувшись, промовив Михайло.

– Які дрібниці, сину? Це ж наші смаки! Правила! Традиції, врешті! Ти ніколи не скаржився!

– Я? Поки був малим, боявся злити батька. Як став старшим, не хотів сваритися з тобою.

– Що ти таке говориш?! – не вірячи своїм вухам, викрикнула Васильківна, чим спровокувала Лару на новий виток гавкоту. – Фу! – тупнула ногою жінка, пригрозивши кулаком собаці, яку стримувала невістка. – В неї, звісно, свої уподобання, – Васильківна зиркнула на Світлану, – але ти ж не ганчірка, щоб дозволяти так об себе ноги витирати?! Радий давитися помиями? Дозволив їй перетворити дім на зоопарк. Ти господар вдома чи хто?!

– Я, – похмуро відповів Михайло.

– То й поводься, як господар! – з полегшенням і почуттям виконаного обов’язку видихнула напруження Васильківна.

– Де твій багаж? – уточнив у матері Михайло.

– Досі в передпокої! – миттєво нажалівалася вона. – А я ж голодна ще з дороги.

– Чудово. Подякуй Світлані за запрошення.

– Що?..

– Подякуй Світлані за останню спробу налагодити з тобою стосунки і вибачся.

– Але вона…

– Мамо!

– Дякую і вибач, – злобно прошипіла Васильківна.

Світлана їй стримано кивнула.

– Ходімо.

– Куди?

– Туди, де все у твоєму смаку, твоїх правилах, твоїх традиціях.

– Але, Михайле, я ж!.. – спробувала заспокоїти син, але Михайло її перебив:

– Це ви з батьком не любили супи, тварин, село. Моя думка до уваги не бралась. Зате батько якось дав мені класну пораду: “Не подобається наше, створи своє”. Я створив, мамо. Але тут мій смак, мої правила, мої традиції. І господиня тут – моя дружина. Не подобається? У тебе все ще є своє.

– Сину! Це вона налаштувала тебе проти мене! – Васильківна миттєво переключилася на підвивання. – Приворожила! – додала вона страшним шепотом.

Михайло не витримав, взяв матір під руку, вивів у передпокій, підхопив її дорожню сумку, відчинив двері, у повному мовчанні довів до воріт і сказав:

–

Світлана, між іншим, була на твоїй стороні. У неї добрі відносини з родичами. Вона мені не вірила, що може бути так, як у нас. На кухні для тебе було приготоване окреме блюдо. Але борщ, мамо, був лакмусовим папірцем. Ти проявилася повністю, – Михайло відчинив двері на вулицю: – Таксі на тебе чекає.

– Ти… Але… Як ти встиг його викликати?! – пробурмотіла Васильківна, ще не отямившись від нахабної відвертості сина.

– Я сказав Світлані почекати. Не відпускати його одразу. І мав рацію.

– Ти! Але! -. обурилася Васильківна.

– Я, мамо, господар. Як ти і хотіла, – Михайло дав знак таксисту, опустив сумку матері на землю і, не чекаючи, поки вона сяде в машину, ввійшов у ворота і зачинив двері.

– Приворот, – остаточно переконалася в діагнозі сина Васильківна і, вже сидячи в таксі, полізла в телефон шукати способи зняти цю напасть. Має ж бути щось, що поверне їй сина!