Таємниці чужого будинку

Дачу Петренки придбали рік тому. У Олексія після п’ятдесяти почали дуже свербіти руки, щоб обзавестися дачею. До того ж сільське дитинство нагадувало про себе, про батьківський дім та город.

Дача дісталася доглянута, хоч і невелика. Дерев’яний будинок підфарбували, полагодили огорожу, замінили хвіртку.

Для картоплі та іншої дрібниці землі вистачало, а от сад був не ахті який: дерев мало, та й ті старі, кущів взагалі не було. Лише невеликий малинник.

– Нічого, дружино, розживемося, усьому свій час, – сказав Олексій і взявся за роботу.

Галина діловито ходила між грядками, погоджуючись із чоловіком.

З одного боку – сусіди добрі, хоч і рідко приїжджають, але за дачею дивляться. А ось з іншого боку – дача у занепаді. І огорожа похилилася, і травою поросла.

Ця трава і докучала Петренкам все літо.

– Олеже, ну це вже неможливо, трава так і лізе в наш город, дивись, якби не “захопила” всю ділянку.

Олексій хапав сапку і з люттю кидався на бур’ян. Але трава все одно знаходила шпаринку і “просочувалася” крізь щілини, ніби навмисно.

Галю, а груші-то у них добрі будуть. – Олексій звернув увагу на сусідський сад, зарослий травою.

– А ти подивися, яке у них абрикосове дерево. – Галина показала на дерево, яке обіцяло багатий урожай. Причому частина гілля схилилася через огорожу на ділянку Петренків.

– Глянути б хоч раз на цих господарів, – з жалем зауважив Олексій. – Може хоча б урожай приїдуть зібрати.

Ще навесні Олексій не стримався і, перекинувши шланг, полив сусідські дерева – шкода ж, загнуться від спеки.

А тепер ось трава, від якої порятунку немає.

– Ну траву могли б скосити хоча б один раз за літо, – обурювалася Галина.

Приїхавши наступного разу на дачу, Петренки остовпіли, побачивши врожай абрикосів. Для України вже не дивина, абрикоси у багатьох ростуть, але щоб на занедбаній дачі…

– Ні, я все-таки скошу їм траву, – сказав Олексій, – не можу дивитися, як дача задихається від бур’яну.

– Оле-еже, дивись, – Галина показала на гілля абрикосового дерева, – прямо до нас в город.

Олексій приніс невелику драбину. – Давай зберемо хоч ці, а то пропадуть ж, за весь час ніхто не з’явився на цій дачі.

– Ой, це ж чуже, – побоюючись сказала Галина.

– Все одно пропаде, – і він першим почав зривати стиглі плоди.

– Тоді може й малину дітям зберемо, – запитала дружина, – все одно ти там траву косив, так що в подяку за роботу.

– Та тут, схоже, все можна зібрати, нікому вона не потрібна ця дача, прилипла до нашої ділянки, як сирота, ніхто про неї не дбає.

На роботі у вільну хвилину Олексій зупинився перекинутися зі співробітниками парою слів. Водії склалися в коло, щоб поділитися своїм – життєвим.

– А до мене на дачу якась курка повадилася, вже два рази дерево трусила, – сказав Микола Іванович, якому скоро на пенсію виходити.

Олексій від його слів спітнів, одразу жар кинуло, згадав, що нещодавно вони з дружиною абрикосів зібрали, а там і груша обіцяє непоганий урожай.

– А де у тебе дача? – наважився запитати Олексій, побоюючись почути відповідь.

– Та там внизу, де тарасівське садове товариство.

– А-ааа, – Олексій видихнув, – зрозуміло. А у нас нагорі.

– Ну так у вас раніше наспіває, – зі знанням справи сказав Микола. – А у нас пізніше, а все одно – тягнуть безсоромно, картоплю вже кілька кущів викопали, хоч капкан на них став.

– Щодо капкана – небезпечно, – сказали чоловіки, – посадити можуть.

– А красти, значить, можна? – обурився Микола Петрович.

Додому Олексій приїхав у повному замішанні, постійно згадуючи розмову. І хоча дача з абрикосами не його колеги, а все одно совість точить.

Було, звісно, в дитинстві, бігали по чужих садах – так це пустощі. І то пару раз було.

А тут сусідська дача, з якої вони частину врожаю з абрикоса зняли. Та ще й на грушу заглядають.

Ні, Олексій, звісно, ​​саджанці посадив – із часом виросте. Але сусідський абрикос… шкода ж, пропадає.

– Та ніхто не приїде, – заспокоювала Галина, – раз вже весь рік не з’явилися, то й не приїдуть.

– Та якось почуваю себе, наче вкрав щось, – переживав Олексій.

– Ну хочеш, я його викину – цей абрикос? – запитала дружина. – хоча, дітям я вже половину віддала, – сказала вона, виправдовуючись.

– Залиш, що вже тепер.

Загалом, Петренки так і промучилися все літо з чужою дачею, позбавляючись трави. Заглядали на грушу, очікуючи приїзду законних господарів. А коли плоди вже впали на землю, Галина сходила і зібрала кілька штук в фартух.

Восени, прибравши свою дачу, залишивши повний порядок, поглянули на сусідську. І здавалося, що навіть паркан сиротливо виглядає, наче просить підперти нахилені дошки. Біля хвіртки лежала купа сміття, видно, була тимчасова споруда, та її розібрали, залишивши після себе хлам. Згнилі дошки, скло, якесь ганчір’я… але навіть поруч зі сміттям пробивалися пізні осінні квіти.

Взимку, згадуючи літні дні, Олексій скучав за дачею.

І з приходом весни, як тільки з’явилася перша зелена трава, приїхали глянути на ділянку.

– Цікаво, цього року приїдуть господарі? – запитала Галина, маючи на увазі занедбану дачу.

Олексій зітхнув із жалем. – Шкода землю, дерева шкода.

Коли прийшов час орати городи, подзвонив по оголошенню, викликав людину і показав фронт робіт.

І весь час він поглядав на сусідський город. Велику траву вони з Галиною прибрали, щоб не розросталася, ще ось землю спахати…

– Слухай, друже, а давай і сусідську ділянку виоремо, я заплачу, – попросив Олексій.

– Олеже, ти чого? – запитала Галина, – дача-то чужа.

– Та не можу дивитися на це заросле поле…

– І що, так і будемо доглядати за чужою дачею? – задала резонне питання дружина.

– А от почекай, ми після обіду не додому, а в дачне товариство заїдемо, дізнатися треба, чия це дача, дістав мене вже цей бур’ян, та й сад шкода…

У дачному товаристві жінка, зсунувши окуляри на кінчик носа, гортала записаний журнал. – Як кажете адреса – Березова, 45?

– Так, ця адреса, – відповіла Галина. – Хай хоч траву прибирають, та урожай, ну шкода ж, у них такий сад, без догляду пропаде.

– Та вже все, – сказала жінка, – відмовилися господарі, тепер муніципалітету належить земля.

– То це що, безгоспна чи що? – запитав Олексій.

– Виходить, що так. Там господарі старі були, померли. Найближчий родич – племінник, він відмову одразу написав, ніколи йому, – жінка поглянула на Петренків, – будете брати?

– Що брати? Дачу чи що?

– Ну так. Ви можете викупити її, недорого обійдеться. І документи всі є.

– Ну що, Галино, візьмемо ділянку, раз все по закону?

– А ми впораємося?

– Облаштуємо, дітям віддамо, нехай онуків привозять.

– Не було клопоту, як то кажуть, купили порося, -зі сміхом сказала Галина, коли приїхали на дачу.

– Вважай, що ми усиновили дачку, наша тепер, – сказав Олексій.

– Ну а що, сміття я зараз вивезу, благо, причіп є, залишки бур’яну приберу, звільнимо сад від заростей, а потім паркан заміню.

Влітку Олексій милувався кронами дерев і квітами, посадженими дружиною. Земля на колишній сусідській дачі ніби вдихнула, потягнулася до сонечка і жадібно вбирала великі краплі дощу.

– Ти поглянь-но, сирітка наша ожила, – радів Олексій.

У вихідний приїхали діти: дочка Ліза, зять Андрій та онуки. Старші Дмитро і Сашко кинулися до машини, а молодша Христинка застигла біля квіткової клумби, там і сфотографував її дід Паша.

– А мені подобається, – сказав зять Андрій і простягнув шланг, щоб полити картоплю. – Можна ще аґрус розвести, – сказав він.

– Це вже самі на наступний рік, – сказав Олексій. – Ось тут дітям газон можна залишити, щоб грали.

– Я їм басейн куплю, – пообіцяв Андрій. Потім подивився на паркан. – Ну що, беремося до справи? Замінюємо паркан?

– Замінюємо, – погодився Олексій, – дача-то тепер наша. Вона прямо якось сама до нас напросилася, дивись, повеселішала… і малини нині повно буде.