Тaємниця зpaди cтaлa вiдoмa Тaтьянi випадково

O про зраду чоловіка Галина дізналася випадково…

Як це зазвичай трапляється, дружини дізнаються про зраду чоловіків останніми. Тільки потім Галина зрозуміла, що означали всі ці дивні перешіптування колег і погляди за її спиною. Ні для кого в колективі не було секретом, що її найкраща подруга Лідія завела роман з Андрієм. Галина про це не здогадувалась.

Дізналася вона про все того вечора, коли несподівано повернулася додому. Галина вже кілька років працювала лікарем в лікарні. Того дня вона повинна була чергувати в нічну зміну. Але наприкінці робочого дня до Галини звернулася молода колега Оксана:
– Галинко, не могла б ти помінятися зі мною зміною? Я сьогодні замінюю, а ти за мене в суботу. Якщо, звісно, у тебе немає інших планів. У мене сестричка заміж виходить. В суботу весілля.
Галина погодилась. Оксана була приємною та доброзичливою дівчиною. Та й весілля — поважна причина.

Пізнього вечора Галина поверталася додому в піднесеному настрої – вона хотіла влаштувати сюрприз для чоловіка. Але сюрприз чекав її.
Ледве увійшла у квартиру, Галина почула голоси, що долинали зі спальні. Один голос належав Андрієві, а другий… Його вона теж упізнала, просто не очікувала почути в такий час і в такій обстановці.
Це був голос її найкращої подруги Лідії. Те, що Галина почула, не залишало сумнівів у характері їх стосунків.

Галина вийшла з квартири так само тихо, як і зайшла. Ніч вона провела в лікарні зовсім без сну. Як вона тепер буде дивитись у вічі колегам? Усі все знали, а вона була засліплена своїм коханням до Андрія, довіряла йому беззастережно. Чоловік був сенсом її життя. Заради нього вона готова була на багато що. Від своєї мрії про дитину їй довелося відмовитися. Кожного разу, коли Галина починала про це говорити з Андрієм, він казав, що ще не готовий, що треба почекати, пожити для себе. Тепер Галина розуміла, що Андрій не хотів заводити дітей, бо не ставився серйозно до їхньої сім’ї.

У цю безсонну ніч Галина прийняла рішення, яке здалося їй єдино правильним. Зранку вона написала заяву на відпустку з подальшим звільненням, потім приїхала додому і, поки чоловік був на роботі, зібрала свої речі і поспішила на вокзал. Вона успадкувала від бабусі невеликий будинок у селі. Отуди Галина і відправилась, справедливо вважаючи, що в цій глушині чоловік шукати її не стане.
На вокзалі вона купила нову сім-карту, а свою викинула. Галина розірвала всі зв’язки з минулим життям і сміливо крокнула в нове.

Уже через добу вона зійшла з поїзда на знайомій станції. Жінка приїжджала сюди востаннє майже десять років тому на похорон бабусі. Все тут виглядало так само, як і тоді – тихо, малолюдно. «Те, що мені зараз і потрібно», – подумала Галина.
До села вона доїхала на попутках, а потім ще двадцять хвилин йшла до бабусиного дому. Двір за ці роки зарастав чагарниками так, що жінка ледве дісталася до вхідних дверей.

Кілька тижнів їй знадобилось, щоби навести лад у дворі й у домі. Самій би їй ні за що не вдалося. Але їй дуже допомогли сусіди. Всі вони прекрасно пам’ятали Галиній бабусю, Зінаїду Іванівну, яка понад 40 років пропрацювала вчителькою молодших класів у місцевій школі. Не одне покоління сільських хлопчиків і дівчаток навчала Зінаїда Іванівна писати й читати. І тепер багато хто хотів допомогти Галині на пам’ять про улюблену вчительку.
Галина навіть не очікувала зустріти такий теплий прийом. Вона була дуже вдячна всім, хто допомагав їй наводити порядок, ремонтувати дім і облаштовуватися на новому місці.

Чутка про те, що Галина лікар, облетіла село дуже швидко. Якось найближча Галиній сусідка Настя прибігла у великому хвилюванні.
– Галю, вибач, не зможу сьогодні тобі допомогти. Щось моя молодшенька занедужала. З’їла, напевне, щось не те, зранку з животом мучається.
– Ходімо, подивлюсь твою дочку, – запропонувала Галина, взяла свій лікарський чемоданчик і пішла за сусідкою.

У маленької Валі було харчове отруєння. Галина допомогла дитині – поставила крапельницю й пояснила Анастасії, як далі доглядати за дівчинкою.
– Дякую тобі, Галю, – Настя не знала, як дякувати сусідці. – Ти, виявляється, лікар. У нас адже до найближчої лікарні 60 кілометрів. Був і в селі свій фельдшер, та вже рік, як звільнився, а нового все не присилають.
І з того моменту стали односельці звертатися до Галини за допомогою. А вона відмовити не могла, адже вони її так радо й тепло зустріли, допомагали, чим могли.

Коли чутка про лікаря дійшла до начальства, Галину запросили на роботу в районну поліклініку.
– Ні, в район не поїду, – твердо заявила Галина. – А якщо довірите медпункт у нашому селі, то з великим задоволенням візьмусь.
Начальство лише руками розводило – столичний лікар із таким досвідом і в сільському медпункті хоче працювати. Але Галина від свого рішення не відступала. І через деякий час у селі знову запрацювала амбулаторія, де Галина почала вести прийом.

Одного разу в домі жінки постукали. Був уже вечір. Але Галина не здивувалась такому пізньому візиту – адже хворіли люди не тільки вдень.
Галина відкрила двері і впустила у дім незнайомого чоловіка. По його зовнішньому вигляду Галина відразу зрозуміла, що трапилась біда.
– Галино Михайлівно, – звернувся відвідувач. – Я приїхав із Дубового, це кілометрів 15 звідси. Моя дочка дуже хвора. Спочатку думав, що застудилася. Але температура не знижується вже третій день. Прошу вас, поїхати зі мною, допомогти моїй дочці.
Галина почала швидко збиратися, одночасно запитуючи чоловіка про симптоми хвороби дівчинки.

Коли прибули на місце, Галина побачила на ліжку маленьку й дуже бліду дівчинку. Хвора важко дихала. Губи дівчинки потріскалися, волосся заплуталося, повіки злегка тремтіли в такт диханню.
Після огляду лікар сказала:
– Стан важкий. Треба везти в лікарню.
Чоловік заперечно похитав головою.
– Ми живемо вдвох із дочкою. Її мама померла незабаром після пологів. Ця дівчинка єдине, що у мене є. І я не можу її втратити.
– Але в лікарні дівчинці швидше допоможуть. Я нічого не можу зробити. Необхідно ліки, а у мене його нема.
– Скажіть, яке ліки потрібно, я дістану. Тільки не забирайте в лікарню, прошу вас. У районі є цілодобова аптека, я швидко привезу все, що необхідно. Але… Мені ні з ким залишити дочку.
Галина бачила, як сильно був наляканий і схвильований батько дівчинки. Тільки зараз вона розглянула чоловіка як слід. Він був приблизно її віку, високий, стрункий і з дуже красивою копною каштанового волосся. Очі у чоловіка були темно-зеленого кольору, а довгим віям могла позаздрити будь-яка дівчина.

– Я залишуся з дитиною, – сказала Галина. – Як її звуть?
– Анюта, – з ніжністю дивлячись на дочку, вимовив чоловік. – А мене звати Володимир. Дякую вам, лікарко!
Галина виписала рецепт, і Володимир поїхав у районний центр.
Температура у Анни не спадала, дівчинка кидалася вві сні, плакала і кликала тата. Галина підняла дівчинку на руки і, наспівуючи якусь дитячу пісеньку, ходила з нею по кімнаті, поки Аня не заспокоїлася.

Через кілька годин Володимир повернувся з ліками. Галина зробила дівчинці укол і втомленим голосом сказала:
– Тепер тільки чекати.
Усю ніч вони з Володимиром провели біля ліжка хворої. До ранку температура почала знижуватися, на чолі дитини виступив піт.
– Це хороший знак, – зауважила Галина. Вона валилися з ніг, але відчуття задоволення від того, що вона переломила хворобу, допомагало їй триматися.
– Дякую вам, лікарко, – не втомлювався повторювати Володимир.

Минув рік. Галина як і раніше працювала в сільській амбулаторії, лікувала своїх односельчан і жителів найближчих сіл. Тільки тепер вона жила не в старому бабусиному будиночку, а в гарному просторому домі Володимира. Вони одружилися через півроку після тієї жахливої ночі, коли життя Анюти висіла на волосині.
Їм ще кілька тижнів довелося боротися з недугою дитини. Дівчинка поправилася. Вона дуже прив’язалася до Галини. І Галина полюбила Аню всім серцем. Але щоразу, обіймаючи дівчинку, жінка думала про те, що колись упустила шанс стати матір’ю.

Вечорами Галина втомлена, але щаслива поверталася в свій новий дім, де її чекали і любили двоє найдорожчих для неї людей.
А сьогодні Володимир зустрів її на ганку, обійняв і запитав:
– Ну, як? Підписали тобі відпустку? Я вже продумав маршрут, відправимося втрьох у подорож.

Галина загадково усміхнулася і відповіла:
– Відпустку підписали, а в подорож ми їдемо не втрьох, а вчотирьох.
Володимир деякий час в нерозумінні дивився на дружину, а потім схопив її в обійми і закрутив по двору.