З життя
Тебе накинули ярлик, якого ти не заслуговуєш: невістка звинуватила мене без причини

“Ти розлучниця!” — звинуватила мене невістка в тому, чого я не робила.
— Прямо в очі сказала, що я мрію зруйнувати їхній шлюб. Уявіть? — розповідає Людмила Петрівна, літня жінка з інтелігентною вдачею, але з відтінком втоми в голосі. — І навіть не знюхалася, ніби й не має совісті взагалі. А я ж… я хотіла якнайкраще.
Почалося це два роки тому, коли в її сина, 27-річного Олега, виникли труднощі. Він тоді нещодавно одружився з дівчиною з провінції — Марічкою. Молоді жили на орендованій квартирі у Броварах, вроді непогано, навіть трохи відкладали на свою “однушку”. Але криза не обходить нікого: Олега звільнили з роботи, і платити за оренду стало неможливо. Тож Людмила Петрівна — жінка з великим серцем — запропонувала їм переїхати до неї, у її трикімнатну на Печерську.
— Вони б і під парканом опинилися, — каже вона з гіркотою. — А я їх прихистила. Своїх не кидаю.
Спочатку все було більш-менш нормально. Але дуже скоро почалося те, до чого Людмила Петрівна була не готова. Виявилося, що Марічка зовсім не привчана до господарства. Після неї лишалися купи волосся у ванній, незастелене ліжко, брудний посуд у мийці. Мила вона його, за словами свекрухи, тільки тоді, коли вже не було з чого їсти — і то лише для себе.
— Могла собі омлет зробити, поїсти — і залишити сковорідку, як є. Жодної поваги. Я навіть боялася щось сказати — одразу ображається, ніби я її принижую. А я ж просто хотіла, щоб вона розуміла: це не готель, а мій дім.
Людмила Петрівна згадує, як намагалася налагодити контакт: по-доброму розмовляла, пропонувала допомогу, поради. Але у відповідь отримувала лише злі погляди й докори. Марічка вважала, що раз їх запросили — от і все, тепер “господиня” мусить терпіти.
— До чого дійшло — я перестала гостей запрошувати. Рідна сестра приїхала, побачила, у якому безладі ми живемо, і важко зітхнула. Я від сорому мліла. Усе життя до порядку звикла, а тут — як на звалищі.
Син, за словами Людмили Петрівни, не втручався. Мовляв, “не лізьте, самі розберемося”. Але одного разу, не витримавши, мати таки пригрозила: або ти поговориш з дружиною, або я вас попрошу з’їхати. Розмова з Марічкою відбулася, і після цього та почала хоч якось прибирати. Не ідеально, але хоча б щось.
Однак спокій тривав недовго. Скандали у домі ставали частішими, Марічка кричала, що “не наймалася прибирати” і взагалі “не збирається жити за чужими правилами”. А коли Олег намагався її вгамувати, вона його огризалася, звинувачувала в підкаблученні й кидалася посудом.
Через кілька місяців пара з’їхала. Повернулися на орендовану квартиру, взяли кредит. А Людмила Петрівна залишилася у своїй квартирі одна — вперше за довгий час.
— Я тоді вперше за весь час просто сіла на диван і зітхнула. Прибрала всю хату до блиску, відчинила вікно й насолоджувалася тишею. Знаєте, я не зла, але відчула полегшення. Ніхто не смітить, ніхто не грубить. Мій дім — знову став моїм.
Та спокій не тривав довго. Через тиждень після переїзду невістка подзвонила Людмилі Петрівні. Здавалося б, щоб вибачитися, подякувати за прихисток. Але ні. Марічка дзвонила, щоб звинуватити.
— Ти, — казала вона, — погано виховала свого сина. Він занадто слухає мамочку, порівнює мене з тобою. Ти винна, що ми не маємо сім’ї! Ти хочеш, щоб ми розлучилися!
Ці слова були для Людмили Петрівни як удар у лице.
— Я не знала, що відповісти. Мені здавалося, що я вже й так зробила все можливе. Не втручалася, не лізла, терпіла. А тепер — я “розлучниця” в їхніх очах?
Марічка розповіла, що Олег часто приводить у приклад свою матір: “Ось мама так робить”, “У мами завжди чисто”. А її це дратує, вважає це тиском і маніпуляцією.
— Ну а що тут поганого? Якщо я все життя звикла до порядку, якщо я вмію господарювати, і син це помічає — це привід злитися на мене?
З того дня Людмила Петрівна вирішила припинити всі контакти з невісткою.
— Я стільки сил на неї витратила. Хотіла допомогти. А в результаті — ворог номер один. Нехай живуть, як хочуть. Я не злобствую. Але й терпіти більше не збираюся.
Каже це спокійно. Але в її голосі чути втому. Глибоку, накопичену роками втому жінки, яка хотіла лише одного — допомогти синові, а виявилася крайньою.
— А син? — питаю я. — Спілкується з вами?
— Спілкується. Але тепер — лише з приводу. Приходить, допомагає по дому. Але я відчуваю: тримається осторонь. Мабуть, боїться знову опинитися між двох вогнів.
Людмила Петрівна дивиться у вікно, за яким починається вечір.
— А я ж хотіла лише тепла. Тепла й поваги. Хіба це так багато?
