З життя
Тіні минулого: драматична правда в селі

**Тіні минулого: мрійлива істина в селі Вербиця**
Олег захворів. Приїхав до бабусі у село Вербицю, де повітря було насичене запахом липи та спогадами дитинства. Лежачи на старому ліжку, він сумно подивився на бабусю Марію Іванівну.
— Дякую, що ти є, бабусю, — тихо промовив він. — Я тут один. Може, я нікому й не потрібен?
— Що ти вигадуєш, Олеже?! — здивувалася бабуся, розвівши руками. — Такий гарний чоловік — і не потрібен? Будь-яка жінка за тебе б як за скарб ухопила! Лежи, не вставай, а я до сусідки за медом побіжу…
Марія Іванівна похитала головою і вийшла. Олег заплющив очі, поринувши у тривожний сон. Раптом заскрипіли двері, і легкі кроки порушили тишу.
— Ба, це ти? — Олег розплющив очі й різко сів на ліжку, не вірячи власному погляду.
Олег поспішав до бабусі у Вербицю. Останні роки він сам дбав про неї. Батько все ще працював на заводі, а мати днями пропадала на городі, копаючись у грядках. До бабусі заглядала ледве раз на місяць.
— Я ж у нас найвільніший, — усміхався Олег. — Сім’ї ще не завів, хоча вже тридцять сім минуло. А ви то в місті, то у справах.
— Бабуся тебе обожнює, — відповідала мати. — Знає, що й продукти привезеш, і по господарству допоможеш, і вихідні з нею проведеш.
— Та, люблю я її, — тепло згадував Олег. — У дитинстві тут літав, а потім армія, робота, заробітки… Час віддавати борги.
— Борги боргами, а коли ж ти одружишся? — не вгавала мати. — Час уже, Олеже, дітей заводити, а то так і залишишся сам.
Олег їхав ґрунтовою дорогою, у багажнику хиталися пакети з продуктами. Думки поверталися у юність, коли у сусідньому селі Липівка він закохався в дівчину — тиху, але таку рідну. Соломія була мовчазною, з виразними очима, що видавали її почуття. Їхні літні зустрічі були сповнені пристрасті й ніжності.
— Шкода, що все скінчилося, — зітхнув Олег. — Я пішов у армію, а в неї, виявилося, був інший — той, хто повернувся з заробітків і влаштував сцену на все село. Ех, Соломіє…
На узбіччі він побачив дівчину, яка «голосувала». Олег пригальмував.
— До Липівки підвезете? — спитала вона, відкинувши темну чубку.
— Сідай, — кивнув він.
Дорогою Олег крадькома поглядав на попутницю. Щось у її рисах здавалося знайомим, майже рідним.
— Ти місцева чи в гості? — поцікавився він.
— Додому їду, — відповіла дівчина. — Здала іспити у медколеджі, тепер відпочиватиму. Хоч яке там літо в селі — одна праця. Але вдома добре, мама чекає.
Вона усміхнулася, і Олегові стало млосно — ця усмішка була точнісінько такою, як у Соломії!
— А ти не Соломіїна дочка, часом? — обережно спитав він.
— Я Мар’яна Коваль, — відповіла вона. — Мама у дівоцтві була Соломія Шевченко.
— А, точно, — Олег відчув, як закалатало серце. — Я про твою маму й питав.
— Ви знали мою маму? — здивувалася дівчина.
— Бачив колись, — ухильно відповів він, помітивши на її щоці родимку — таку саму, як у нього.
— Скільки тобі років, студентко? — спитав він, намагаючись звучати байдуже.
— Скоро вісімнадцять, — засміялася вона. — Хоч виглядаю молодше.
— Це минеться, — відповів Олег, зупиняючи авто. — Напевно, на маму схожа?
— Швидше на батька, — серйозно сказала дівчина, виходячи. — Тільки його доля нещасливою була. Помер, коли мені десять було. Тепер ми з мамою удвох. Щастя, воно швидкоплинне…
Вона помахала рукою й пішла до хати. Олег довго дивився їй услід, спершись на кермо.
Бабуся відразу помітила його сум.
— Що з тобою, Олеже? Не захворів часом? Може, чаю з малиною?
— Та ні, бабусю, усе гаразд. А де наш старий альбом із світлинами? — раптом спитав він.
— У комоді, на веранді. А що таке?
— Захотілося юність згадати, — відповів він.
Вони сіли переглядати альбом. Бабуся розповідала про сусідів, друзів, рідню. Коли Олег ненароком запитав про Соломію, Марія Іванівна зітхнула.
— Після твого від’їзду вона швидко вийшла заміж за свого Григорія. Він її любив, а ти ледь не зіпсував їм весілля, красунчик, — усміхнулася бабуся. — Завжди був увагою оточений. Коли ж ми тебе одружимо?
— А чоловік її, кажуть, помер? — обережно спитав Олег.
— Давно вже. Велике горе… — бабуся подивилася на нього уважно й пішла на кухню.
Весь день Олег не знаходив собі місця. Дівчина, яку він підвіз, не йшла з голови. Родимка, усмішка, вік — усе сходилося. Чи могла вона бути його донькою? Серце стискалося від думки, що Соломія могла приховати правду. Він докоряв собі за те, що тоді, у юності, не боровся за неї, а просто втік.Він глянув у вікно, де за обрієм сонце тонуло у золотому морі жита, і зрозумів: час повертати те, що колись втратив.
