З життя
Ти куди зібрався? Хто ж нам тепер готувати буде?

— Ти що це таке? Куди? А хто нам їсти буде готувати? — знітився чоловік, бачачи, що робить Антоніна після сварки з його матір’ю…
Антоніна глянула у вікно. Сірість за вікном, незважаючи на те, що була початкова весна. У їхньому маленькому містечку на півночі майже ніколи не було сонця. Можливо, тому люди тут були наморщені й недоброзичливі.
Антоніна й сама все частіше помічала, що припинила усміхатися, а зморшка на чолі, що постійно насуплений, додавала їй декілька зайвих років.
— Мамо! Я пішла гуляти, — сказала її донька, Ганна.
— Ага, — кивнула Антоніна.
— Що ага? Дай грошей.
— А що, прогулянки тепер не безкоштовні? — зітхнула жінка.
— Мамо! Ну що за питання?! — втрачала терпіння донька. — мене чекають взагалі-то! Швидше давай! А чому так мало?
— На морозиво вистачить.
— Ну ти й скупердяйка, — кинула Ганна, але відповіді матері не почула, бо вже вийшла за двері.
Оце так… — похитала головою Антоніна, згадуючи, якою милою дівчинкою була Ганна, поки не почався підлітковий вік.
— Тонь, я голодний! Ще довго?! — дратівливо закричав чоловік, Толик.
— Іди. Їж, — байдуже сказала вона, ставлячи на стіл тарілку.
— А принеси мені, а?
Антоніна ледь не впустила каструлю. Чого ще вигадує…
— Їдять на кухні, Толік. Хочеш — їж, не хочеш… як хочеш. — сказала вона і сіла за стіл одна.
Через хвилин п’ятнадцять, Толік прийшов на кухню.
— Холодно… фу.
— Довше збирайся.
— Я ж тебе просив! Без жодної любові, ні краплі уваги! Ти ж знаєш, що я дивлюся футбол! — на ходу закидаючи в рот курятину, фиркнув Толік. — Несмачно.
Антоніна лише закотила очі. З цим футболом її чоловік був сам не свій. Ставки, атрибутика, дорогі квитки… затягнувся, хоча в молодості жодного інтересу не виявляв до спорту.
Так і не сівши за стіл, Толік схопив банку для настрою, чіпси «з голодухи» і пішов назад до телевізора. А Тоня лишилась на кухні, розбираючи брудний посуд.
Здарма зусилля. Ніхто не оцінив.
Вона жахливо втомилася після зміни, працювала старшою медсестрою в лікарні. До неї приходили з проблемами, роздратовані, хворі люди. Отже, на роботі стрес, а вдома — не затишний куточок, а друга зміна. Принеси-подай-попери-прибери.
— А є ще? — чоловік поліз за новою банкою в холодильник. — А чому нема?
— Ти все випив! Я що, маю ще й це купувати?! Май совість, Толік! — не витримала Антоніна.
— Які ми ніжні… — фиркнув чоловік і ображено грюкнув дверима, вирушаючи поповнювати «погреби» для нового матчу.
Антоніна вирішила лягти спати, оскільки наступного дня на неї чекало багато роботи. Але не могла заснути. Вона переймалася за доньку, де вона гуляла, з ким? За вікном вже стемніло, а Анни все не було. Дзвонити їй соромилася, бо донька починала кричати на неї.
— Ти ганьбиш мене перед друзями! Перестань мені телефонувати! — ричала Ганна у слухавку. Після таких розмов Тоня припинила їй дзвонити, втішаючи себе тим, що доньці нещодавно виповнилося 18 років. Працювати вона не хотіла, вчитися теж. Школу закінчила і взяла паузу, щоб знайти себе.
Трохи задрімавши, Антоніна почула радісні крики чоловіка. Вочевидь, хтось забив гол. А потім він почав голосно обговорювати гру із сусідом, який випадково зайшов до них та залишився. Потім сусід привів свою дівчину, і вони почали «вболівати» втрьох. А вночі прийшла Ганна, грюкнула тарілками, потопала і пішла спати. А щойно все втихло, і Тоня нарешті змогла заснути, почав нявчати кіт, вимагаючи їжі.
— У цьому домі, крім мене, хтось може погодувати кота?! — зла і змучена від мігрені та безсоння, Антоніна вискочила з кімнати. Їй хотілося, щоб її почули, але донька була у навушниках і лише покрутила у виска. А Толік так і хропів перед телевізором із банкою в руках.
«Надоїло… як же мені все це надісло!» — подумала Тоня.
А наступного ранку її розбудив дзвінок від свекрухи.
— Антоніна, мила, ти ж пам’ятаєш, що час розсаду садити? І в село треба б поїхати… прибрати.
— Пам’ятаю, — зітхнула Тоня.
— Тоді завтра і поїдемо.
Єдиний вихідний Антоніна важко працювала на дачі, під керівництвом свекрухи.
— Що ти як мітеш?! Треба мітлу тримати інакше! — сидячи на лавочці, командувала вона.
— Мені майже п’ятдесят років, Віра Іванівна, я вже розберуся… — посміла відповісти свекрусі Тоня.
— Ось Толік би…
— Де ваш Толік? Чому ж він не приїхав? Не привіз рідну матір на дачу? Що ми з вами автобусом три години тряслися? А ви все Толік, Толік…
— Він втомлюється.
— А я? Думаєте, я не втомлююся?
І тут полетіло… Антоніна пошкодувала, що не прикусила язика. Віра Іванівна була жінкою говіркою та прихильницею справедливості. От тільки її справедливість була однобокою і до Тоні не стосувалася. Все життя Віра Іванівна лише й робила, що обожнювала Толика, а Тоня була для неї робочою конячкою, яку вона милосердно терпіла.
Назад жінки їхали на різних кінцях автобуса. А наступного дня Віра Іванівна поскаржилася синові на невістку, і той розійшовся.
— Та як ти посміла на мою матір рот розкрити?! — гавкав Толік. — Та якщо б не вона…
— Що? — схрестивши руки на грудях, спитала Тоня. Вона зрозуміла, що більше не хоче терпіти таке споживацьке відношення до себе.
— Та ти б так і працювала у поліклініці! — витяг козир із рукава, нагадавши, що Віра Іванівна допомогла влаштуватися на роботу в обласну лікарню. Там зарплата була вища, звісно, але оплачувалася вона нервами та сивим волоссям. Тому Тоня декілька разів шкодувала, що повелась і проміняла спокійну місцеву поліклініку на лікарню. — Ти що це таке? — знітився чоловік, бачачи, що робить Тоня.
Те, що зробила Тоня, Толік не міг навіть собі уявити!
