Ти все одно йому не допоможеш, – мовила дружина крижаним голосом. – Сам приїдь і поговори з лікарем.

Він усе одно не виживе, — сказала дружина чужим холодним голосом. — Сам приїдь і поговори з лікарем, якщо мені не віриш. Там лікувальне відділення, всі умови для нього будуть. Ну, не даремно ж придумали цей паліатив, усі так роблять…

Іванко народився на два місяці раніше, і його одразу забрали в реанімацію. Спочатку лікарі нічого не обіцяли, але згодом з’явилася надія — він почав самостійно дихати і набирати вагу. Коли його виписали, він усе ще був таким маленьким, що Василь боявся його на руки брати, щоб не нашкодити. Але коли Іванко плакав вночі, Оксана не підводилася, і Василю довелося звикати самому. Оксана й до лікарів його не хотіла водити, казала, що це все через них сталося, мовляв, вона ж усі аналізи здавала й УЗД робила, говорили, що все в порядку. А чи це в порядку? Три місяці, а він ще й голову не тримає.

Василь сам записувався на прийом до лікарів, слухав незрозумілі терміни, від яких у нього заплітався язик, здавав з сином аналізи, щоразу, заплющуючи очі, коли медсестра намагалася знайти вену. Зрештою, дістався і до генетиків в обласному центрі, які роз’яснили, що Іванкові можна допомогти, але потрібні спеціальні ліки. Тому Василь і поїхав на заробітки — друзі давно кликали, там платили добрі гроші, але Оксана все не відпускала. А тепер виходу не було. І він поїхав. Думав, що син з Оксаною, і все добре, а воно ось як вийшло. І бабуся йому нічого не казала, хоча він відчував, що щось приховує.

– Усе добре, сину, працюй, — повторювала вона.

Як виявилося, весь цей час саме бабуся в лікарню до Іванка ходила — говорила з ним, мазала кремом від пролежнів і робила масаж. Оксана ж вийшла на роботу, йому не сказала. Зізналася тільки тоді, коли Василь повідомив, що приїде у відпустку на місяць.

– Оксано, це ж наш син! — обурився він. — Який паліатив, я для чого працюю? Доктор же сказав, що ліки…

– Та які ліки! — зойкнула Оксана. — Ти його взагалі бачив? Тебе пів року тут не було, тож не кажи мені, що й як я маю робити! Я ще молода, й хочу для себе пожити. А дитину іншу народити можна. Не хочу я як мати все життя підгузки міняти!

У молодшого брата Оксани був дитячий параліч, і коли вони познайомилися, Василя захоплювало, як тендітна та витончена Оксана доглядала за братом, садила його в крісло і читала йому книги. Він за це її й полюбив. Тільки от, схоже, у самої Оксани вистачило любові лише на брата.

– Якщо ти не забереш сина додому, я подам на розлучення, — пригрозив Василь.

– Ну й подавай! Знайшов, чим лякати! Прожила ж я якось без тебе весь цей час, і далі проживу.

Він не думав, що вона насправді піде. Але Оксана пішла, ще до того, як він приїхав, пішла. Ключі від квартири віддала його бабусі, яка давно вже про все здогадувалася, тільки Василю не говорила — за ці пів року Оксана знайшла, до кого можна переїхати.

– Не хвилюйся, сину, впораємося. Я допоможу тобі з Іванком, тільки роботу тут тобі треба знайти — одна я з ним не впораюся.

Василь і сам це розумів — бабуся давно хворіла, їй самій догляд був потрібен, тільки ось він не міг їй віддячити, не розірватися ж йому на дві частини.

Василя виховала бабуся. Мати його, досить успішна артистка, привезла його бабусі на місяць, але так і не забрала. Гроші надсилала, поки він до школи ходив, а потім, певно, вирішила, що досить, сам дасть собі раду. Він у молодості все думав, що мати його любить, просто в неї життя складне: концерти, зйомки, шанувальники… Він навіть сам на її концерт поїхав — купив величезний букет троянд, мріяв, як подарує їй, як вона його впізнає і зрадіє, скаже зі сцени — це мій син!

Але вийшло все не так: спочатку вона довго його не помічала, потім, нарешті, взяла букет, навіть не глянувши, і кинула його кудись у куток. А Василь майже всю свою зарплату за той букет віддав. Після концерту він з труднощами пробився за лаштунки, спробував пояснити, що він — її син, але мати його до себе не пустила. Веліла передати, що втомилася, і що передзвонить. Він чекав її дзвінка місяць, не відходив від телефону. Але вона так і не подзвонила.

Тепер він вже й не думав про неї, а якщо по радіо її пісню вмикали, то перемикав одразу, не хотів слухати, хоча раніше всі слова напам’ять знав. Бабуся була йому й за батька, якого він ніколи не знав, і за матір. А тепер стала ще й Іванкові матір’ю — доглядала за ним, як могла, а Василь на роботу влаштувався з нормальним графіком, щоб бабуся не так сильно втомлювалася. Оксана навіть не дзвонила, ще гірше за його матір — та хоча б іноді робила вигляд, що має сина.

– Василь, такий яскравий сон мені сьогодні наснився, — якось сказала бабуся. — Дід твій, царство йому небесне, попросив мене води йому з колодязя принести. Я кажу — та як я понесу, в мене ж ноги не ходять! А він каже — тут у всіх ходять. Дивлюся я, а під ногами трава така — зелена-зелена! І м’яка, як пух. Іду я по ній, і ноги самі ковзають і не болять навіть! Набрала води і зазирнула наостанок у той колодязь. Дивлюся, а там ти в костюмі й краватці, а поруч дівчина така добра, з ямочками на щоках. У фаті. Чуйка в мене — знайдеш ти собі хорошу дружину, а не цю вертихвістку!

– Бабусю, ну яка дружина! Якщо рідна мати не захотіла за Іванком доглядати, хто тоді захоче?

А наступного дня бабуся не прокинулася. Тож сон у руку, мабуть, був, тільки не про те — тепер вона дідові водичку приносить, а не маленькому Іванкові.

Що далі робити, Василь не знав. Мати з похороном допомогла, навіть сама приїхала, але все одно довелося витратитися, просити у неї соромно було. Проте через пару тижнів вона сама подзвонила та сказала:

– Я знайшла доглядальницю твоєму синові. Платитиму їй я, не турбуйся.

Така щедрість Василя здивувала, і він хотів спочатку відмовитися, сказати, що нічого йому від неї не потрібно, але передумав — тут вже не до гордості, коли ліки у сина закінчуються.

Чомусь він чекав досвідчену дорослу жінку, таких він безліч у лікарнях побачив, коли Іванка возив, усі вони на його бабусю в молодості були схожі — ділові, прості, свою справу знають. Але, видно, мати і тут вирішила зекономити — надіслала якусь випускницю, дівчина одразу зізналася, що це її перша робота.

– Не хвилюйтесь, я курси спеціальні пройшла і все вмію, — сказала вона бадьоро, а в самої голос тремтить.

Можна було б зателефонувати матері і сказати, що ця дівуля не впорається з Іванком, але говорити з матір’ю зовсім не хотілося. І Василь вирішив почекати, може, і справді ці курси для чогось годяться.

Дівчину звали Марина. І телефонувала вона йому кожні півгодини.

– Василь Петрович, це нормально, що він гикає?

– Потримайте його вертикально. І до спинки щось тепле прикладіть, рушник можна праскою нагріти.

– Василь Петрович, він так важко дихає, я боюсь!

– Марина, інгалятор, я ж казав вам…

Ну і все в такому дусі.

Але через пару тижнів вона освоїлася і, здається, стала краще справлятися. Правда, Василю довелося на іншу роботу влаштуватися — робочий день у неї був до шостої, а йому ще повернутись треба встигнути. Довелося піти на будівництво, там графік вільний був, але все неофіційно. Обіцяли добре заплатити, але ось коли…

Вихідні Василь тепер проводив із сином — ця дівчина навіть за додаткові гроші не могла на вихідних працювати, китайську вона, бачте, вчила. Щебетала, що хоче на стажування поїхати, вивчати голкотерапію. Смішна була ця Марина, наївна, не те що його бабуся — тільки та телебаченню завжди вірила, а ця інтернету.

На день народження Іванка Марина приїхала навіть у вихідний — привезла йому повітряну кульку, він їх дуже любив, і самов’язаний комбінезон. Василь аж розчулився і запросив її на чай — він за цим випадком торт купив. А потім вони всі разом гуляти пішли — вбрали Іванка в новий комбінезон, поклали його в коляску і прив’язали до неї повітряну кульку, щоб він дивився. Василь розумів, що до наступного дня народження син може і не дожити, і від цього навіть дихати було складно. Але в той момент, коли він вів його по сонячній вулиці, а повітряна кулька летіла вгору, піддаючись легкому осінньому вітру, на душі у нього було добре.

Оксану він пізно побачив, тільки коли вони зупинилися на пішохідному переході, його погляд натрапив на її намальоване личко. Поруч стояли такі ж подружки, схоже, йшли на якесь свято. Оксана теж його не відразу помітила, і обличчя її спалахнуло червоними плямами. Вона відвернулася, щось сказала своїм товаркам і поспішила на інший бік вулиці.

– Хто це? — запитала Марина, помітивши його напружений погляд.

Василь повільно видихнув і відповів:

– Ніхто.

– Ну і добре, — сказала вона й усміхнулася.

Він і не бачив раніше, як вона усміхається. На щоках М