– Ти жартуєш? – здивовано запитав він. – Як таке може бути? Тобі ж лише двадцять один! Чому ж ти раніше мовчала?!

– Ти жартуєш? – здивувався Микита, – як таке може бути? Тобі ж всього двадцять один рік! І чому ти раніше нічого не казала?!

Олена притулилася до чоловіка, віддано зазирнула в очі:

– Я боялася, що ти розлюбиш мене і передумаєш одружитися…

– А тепер? На що ти сподіваєшся тепер?!

***

Вони познайомилися випадково. Олена сильно запакувалася в Сільпо, вийшла на вулицю з двома величезними пакунками, а там – ожеледиця. Дівчина послизнулася на сходинках і, напевно, впала б, якби неї не підхопили чиясь сильні руки буквально в польоті.

– Обережніше, – почувся оксамитовий чоловічий голос поруч із нею, – тримайтеся за мене…

Відчувши, що стоїть твердо на ногах, Олена підняла очі на свого рятівника:

– Дякую вам дуже…

– Що ж ви так обтяжилися? – з усмішкою запитав незнайомець, – та ще й у таку погоду?

– Батьків у гості чекаю, – просто відповіла Олена, – їдуть перевірити, як я в місті живу. От і…

– Зрозуміло. І далеко вам все це тягнути? Може, вас підвезти?

– Ну, що ви. Не зручно. Ви й так мені допомогли. Я сама дійду. Потихеньку. Он мій дім – зовсім поруч.

Олена, обережно ступаючи, рушила в зазначеному напрямку. Чоловік пішов своєю дорогою…

Цілий день він намагався зосередитися на роботі, але марно: у пам’яті постійно спливала гарна незнайомка. Саме так він називав її у своїх видіннях.

«Яке миле створіння, – думав він, – відкритий погляд, мінімум косметики, здається, навіть губної помади не було. І рум’янець… Такий ніжний, ледь помітний… І голос… Слово струмочок… Ні, я мушу її знайти. Вона сказала, що живе зовсім поруч…

Микита не був дамським угодником, скоріше навпаки: ставився до прекрасної статі дуже насторожено, постійно чекав підступу.

Причиною тому була невдала перша любов, яка закінчилася банальною зрадою. З п’ятого класу Микита був закоханий в однокласницю, яка, проводивши його до армії та пообіцявши чекати, через півроку вийшла заміж за сина якогось бізнесмена.

Коли Микита повернувся, вона, ані краплі не знітившись, заявила:

– Микита, ну не переживай ти так. Якщо тебе заспокоїть, знай: я досі тебе кохаю. Проте, кохати і виходити заміж – це різні речі. Ну, що ти можеш мені запропонувати? Життя в орендованій квартирі чи, ще краще – в гуртожитку? З вічно пустим гаманцем? Ні вже. Я хочу жити нормально. Сподіваюся, ти мене розумієш…

Микита все зрозумів. Страждав довго. Навіть випивати почав. Але потім взяв себе в руки, влаштувався на роботу, вступив заочно до університету…

І от тепер, він – тридцятирічний, самотній, досить успішний чоловік мріє про дівчину, яку бачив лише раз у житті. Та й то – мимохідь.

І все тому, що на серці стало тепліше. Він стільки років цього чекав. І от тепер – закалатало. А він навіть імені її не дізнався…

Два тижні Микита маячив у тому самому Сільпо. Чекав на прекрасну незнайомку. І вона з’явилася.

Ввечері після роботи Олена зайшла купити щось на вечерю… Дуже знітилася, коли якийсь чоловік буквально кинувся їй під ноги зі словами:

– Нарешті я вас знайшов!

Впізнавши свого рятівника, усміхнулася:

– А навіщо ви мене шукали?

– Ми забули познайомитися! Я – Микита, а ви?

– Мене звуть Олена, – дівчина з цікавістю дивилася на схвильованого чоловіка, – і що далі, Микито?

– Далі? А далі нас чекає чудова вечеря в ресторані! Ви згодні?

– Не знаю, так несподівано…

– Згоджуйтеся, Олена! – вмовляв чоловік, – мені так багато потрібно вам сказати…

Він розповів їй про все. Про перше кохання, про роки самотності, про те, як радіє, що зустрів її і вважає це подарунком долі…

Олена уважно слухала… Цей чоловік, такий зворушливий і трохи наївний, все більше їй подобався…

Вони почали зустрічатися. Практично щодня. І чим більше зустрічалися, тим більше прив’язувалися одне до одного. Їм було добре разом, незважаючи на те, що Олена виявилася дівчиною цнотливою, ні до чого Микиту не допускала.

Спочатку чоловік дивувався цьому, а потім прийшов у справжній захват. Тепер він був абсолютно впевнений, що Олена призначена йому долею і чекала лише його!

Він познайомив Олену зі своєю мамою. Олена звозила Микиту до своїх батьків у село.

Там Микиті все дуже сподобалося. Простий устрій життя, прості стосунки. Гостинні господарі.

Саме там, у присутності батьків, Микита зробив Олені пропозицію…

На реєстрації були лише найближчі: так забажала Олена. Сказала, що не хоче великої урочистості, але натомість мріє про справжню весільну подорож. Микита погодився. Купив путівки. Від’їзд планувався через місяць після весілля.

І вже другий тиждень молодята жили разом. Микита не міг повірити своєму щастю. Щодня після роботи летів додому як на крилах…

В один із чудових сімейних вечорів Микиті здалося, що Олена чимось стривожена.

– Що з тобою, люба? – дбайливо запитав він, – ти здорова? У тебе все гаразд?

– Нам потрібно поговорити, – тихо відповіла молода дружина…

– Кажи, я весь увага.

– Не знаю, як ти до цього поставишся, – почала Олена, ледь підбираючи слова.

– Нормально поставлюся, – Микита бачив, що дружина сильно хвилюється і спробував її заспокоїти, – що б не сталося. Ти ж знаєш, як я тебе кохаю…

– Я розумію, що мала сказати раніше… Але не змогла…

– Олено, не томи, – Микита вже став напружуватися, – ти мене розлюбила?

– Ні, звичайно. Тільки… Вибач… У мене є діти… Двоє…

– Що? Ти жартуєш? – здивувався Микита, – як таке може бути?

– Я не жартую…

– Але тобі ж всього двадцять один рік! Коли ти встигла? І чому раніше нічого не казала?!

Олена притулилася до чоловіка, віддано зазирнула в очі:

– Я боялася, що ти розлюбиш мене і передумаєш одружитися…

– А тепер? На що ти сподіваєшся тепер?!

– Не знаю. Сподіваюся, ти зрозумієш мене і пробачиш…

– Пробачити?! Я?! – Микита ще не вірив у те, що почув…

– Розумієш, у мене, як і в тебе, була в житті сумна історія. Ми дуже любили одне одного. Дізнавшись, що я вагітна, він кинув мене. Злякався. Мені ж всього сімнадцять було тоді. Коли народився син, він схаменувся, пробачення попросив. Я пробачила. Ми почали жити разом. Ще через рік донька народилася. А він, поки я вагітна ходила, іншу собі завів. Арішці шість місяців було, коли він знову мене покинув. Тепер уже з двома дітьми.

– А де ж тепер твої діти? Жах якийсь… Я ж був у вас у селі… Батьки твої нічого не сказали. Теж приховали, виходить…

– Діти поки живуть у родичів. Своїх дітей у них немає, от і запропонували, щоб я малюків у них залишила.

– А батьки, що ж? – не вгамовувався Микита, – невже не шкода онуків?

– Вони їх регулярно навідують, але до себе брати відмовляються. Кажуть, що не впораються.

– Ясно. Сімейка – та ще…

– Навіщо ти так? Я не хотіла, щоб так вийшло. Зауваж, я ж не нав’язувалася тобі. Ти сам мене знайшов…

– Так, уж…, – кинув Микита, – і цноту ти круто зіграла… Я навіть повірив у твою невинність…

– Я просто боялася сильно до тебе прив’язатися. Думала: раптом у нас нічого не вийде…

– А у нас вийшло?

– Звичайно! Ми ж любимо одне одного!

– І ти можеш це казати після такої жахливої брехні? Ти могла розповісти мені все це раз сто до весілля! Але ні! Ти говориш про це зараз, коли ми вже одружені!

– А що змінилося? Це було єдине, що я приховувала. Тепер ти мій чоловік і я більше не хочу тебе обманювати. А от чи зумієш ти прийняти те, що я сказала, залежить від твоєї любові.

– Тобто, якщо погоджуся виховувати твоїх дітей, значить – люблю. А, якщо відмовлюся – значить ні?

– Якщо відмовишся, вони залишаться у моїх родичів. І все. Якщо хочеш, я навіть не буду з ними зустрічатися.

– Іншими словами, ти готова відмовитися від власних дітей заради мене?

– Готова.

– Але це ж жахливо! Невже ти не розумієш?!

– Просто я дуже сильно кохаю тебе…

Микита більше не міг цього чути. Він схопив куртку і вибіг з квартири.

Довго блукав по вулицях, намагаючись ні про що не думати. Спробував заспокоїтись.

Потім вирішив зайти до матері. Йому просто необхідно було з кимось поговорити…

– Не знаю, що й сказати, синку, – задумливо промовила мати, вислухавши Микиту, – тут ти сам повинен вирішувати.

– Що вирішувати, мам? Я ж заздалегідь все знаю: якщо погоджуся – погано буде мені, якщо відмовлюся – позбавлю дітей матері і всі вони будуть нещасні.

– Тоді не поспішай щось робити. Подумай. Хоча… Не уявляю, як ти будеш жити з людиною, здатною на таке…

– Я теж не уявляю…

– То, може, краще вам розлучитися?

– Я кохаю її, мам…

– Тоді не знаю…

Микита залишився з дружиною. Запропонував забрати дітей, але Олена відмовилася:

– Не хочу вішати на тебе такий тягар, – сказала вона зовсім спокійно, – нехай живуть у родичів, а ми будемо їх відвідувати.

– У якій якості? – втомлено запитав Микита, – вони, мабуть, твою тітку вже мамою називають.

– І нехай. Їм там добре, я впевнена. А це найголовніше.

– Дивись сама, – кинув у відповідь Микита і більше не повертався до цієї теми.

До дітей вони їздили кілька разів. Спостерігаючи, як дружина возиться з ними, Микита мимоволі думав:

– Цікаво, що буде, коли в нас народиться дитина? Раптом, зі мною щось станеться? І що тоді? Вона й його сюди відвезе?

Через рік Микита подав на розлучення…

Не зміг так жити…

Так і любов кудись зникла…