З життя
У квартиру № 23 вселяється новий мешканець, а троє чоловіків вносять прості речі.

В квартиру № 23 щойно заїхав новий житель, троє чоловіків заносили небагато речей. Досвідчена Лариса Матвіївна одразу визначила, хто з них вантажник, а хто господар. До господаря і підійшла.
– Ласкаво просимо, я місцевий домовий комітет, – представилася вона. – Майже управбуд. Ви до нас надовго чи ні?
– Як вийде, – відповів чоловік. – Поки що орендую житло, але згодом хотів би викупити. Дозвольте представитися: Євген Ілліч Кудлан.
Лариса помітила, що серед речей Євгена немає нічого дитячого чи жіночого. Значить, пан безсімейний. Це насторожує. З тишею і порядком у таких зазвичай кепсько. Гамір, випивки, жінки…
– Мене звати Лариса Матвіївна, – сказала вона. – Прізвище моє – Шамрай, але не спокушайтеся. У мене не пошалієш. Ви п’єте?
– Так! – відповів чоловік. – Як старий волейболіст!
– Курите?
– Так!
– Вночі скандалите?
– Обов’язково!
– Недостойних жінок до дому приводите?
– Звісно! Як без них?
– Просто камінь з душі зняли, – сказала Лариса Шамрай. – Нарешті нормальний житель з’явився.
Вантажники засміялися, Євген теж.
– Будуть питання – звертайтесь, – додала Лариса. – Я живу на два поверхи вище. І врахуйте, будинок у нас передовий. Квіти, суботники, прибирання… не побайдикуєш! Я притягну вас до громадської роботи!
На відміну від побоювань, Євген Ілліч виявився досить спокійним мешканцем. Він працював десь позмінно, вихідні зазвичай проводив удома. Підозрілих гостей не водив, музику голосно не вмикав, перфоратором стін не пробивав.
Бачачи, що Кудлан – серйозний чоловік, Лариса трохи обнагліла. Вечорами вона зі зграйкою таких же тіток-активісток носилася по корпусу, вирішуючи численні нагальні побутові питання. І якщо хатньому активу терміново потрібна була чоловіча сила, управбуд Шамрай, пробігаючи мимо, без зайвих слів стукала в двері номер 23.
– Євген Ілліч, відгукніться! Мені ви потрібні!
– А мені ви потрібні! – на настрій їй відгукувався Кудлан.
Зайнята громадським навантаженням, Лариса навіть не помічала двозначності такого привітання. За спиною у неї було два розлучення, вдома росли два діти, особисте життя давно було закинуте на антресолі буття. Вся жіноча енергія і весь вільний час йшли в управління дому.
– Євген Ілліч, мені ви потрібні!
– А мені ви, Лариса Матвіївна!
– В електриці випадково не розбираєтеся? Щиток на сходах дивно гуде!
– Випадково розбираюся. Зараз візьму прилад.
– Євген Ілліч, мені ви потрібні!
– А мені ви!
– Рятуйте! На козирок під’їзду хтось кошеня закинув.
– Зараз візьму драбину, допомога вже близько.
– Євген Ілліч, мені ви потрібні… Євген Ілліч…
А потім до Кудлана почала приходити жінка. Лариса Матвіївна спостерігала чужу гостю як мінімум двічі. Гостя піднімалася в квартиру номер 23, Євген відчиняв двері і впускав її. Управбуд Шамрай особисто бачила це з верхнього майданчика.
Здавалося б, чого тут дивуватися? Незнайомка приходила без речей, на високих підборах, в короткій сукні, вся з себе, дуже класно нафарбована… і цим вона категорично не сподобалась Ларисі. Хоч убий – не сподобалась!
На столі чекали купи паперів з планами громадської діяльності, кошторисами, афішами, квитками і проектами з розвитку будинку. Завжди Лариса Матвіївна копирсалася в них із задоволенням, але… цього вечора вони раптом здалися їй непотрібними.
Сусід Євген Кудлан завів собі нафарбовану дівицю в міні-спідниці. І це якось нечесно. Неправильно це. Чому? Чорт його знає.
Лариса стояла у дзеркала і розглядала свої сорок два роки.
– Що він знайшов у цій заразі? – несподівано запитала вона себе. – Мене штукатуркою не обдуриш, я птаха бита. Та вона ж мене від сили на три роки молодша. Або навіть менше!
Лариса опустила очі на свої ноги, втягула живіт, повернулася так і сяк.
– Міні-спідниця, каблучок? Фі, бачили ми таких… молодіжних! Я теж можу дозволити собі міні! От візьму і одягну прямо зараз! Просто так, щоб знали!
Хто про це має знати, Лариса не уточнила, але з квартири вийшла у сукні з відкритими колінами, зачесана і підфарбована. В руці у неї за звичкою були важливі папки та паперові справи.
Цокаючи туфельками, Лариса спустилася по сходах. Стучати до Євгена вона не збиралася, чому відволікати людину від приємної незнайомки. Але Кудлан сам відкрив двері – він виносив сміття.
– Лариса Матвіївна? – здивувався він. – Добрий вечір. Яка ви сьогодні неймовірна! Ви до мене?
– Ні, Євген Ілліч, – байдуже кинула управбуд Шамрай. – У вас вечірка і гості, не хочу відволікати по дрібницях.
– Гості? – перепитав Кудлан. – Ви про мою колишню дружину? Вона вже пішла. Їй потрібно було підписати папери про відсутність майнових претензій і щодо правил відвідування дитини.
«Колишня? Слава Богу!» – подумала Лариса Матвіївна.
Чи вона сказала це вголос? Вона пригорнулася до перил і чомусь одразу забула, куди йшла зі своїми паперами, нарядна і в гарній сукні.
– Ви шикарна жінка, Лариса, – сказав Кудлан, дивлячись на її наряд. – Вас з квітами зустрічати треба, а я тут зі сміттям шастаю.
– Кумедно виглядаю, так? – запитала Лариса. – Ні вдень, ні вночі від мене спокою немає, зовсім у канцелярську мишу перетворилася.
– Не беріть до уваги, – сказав Євген. – Мені ви потрібні.
– А мені ви, – сказала Лариса.
