УДАР У ВІДПОВІДЬ

ВІДПОВІДНИЙ УДАР

– Олю, хто ця жінка? – тихо, щоб не почули попутники, запитав Ігор.
– Яка жінка? – Оля відірвалась від телефону, переписувалася з подругою.
– Он та… Бачиш, біля останнього вікна сидить і весь час на нас дивиться. Я б навіть сказав: безсоромно витріщається.
Оля трохи піднялась, щоб побачити ту, про кого говорив чоловік і миттєво змінилася в обличчі. Потім схаменулася, зобразила повну байдужість і для переконливості знизала плечима:
– Не знаю.

– Не бреши, – розсердився Ігор, – я ж бачив, як тебе перекосило, коли ти її побачила. Хто вона?
– Це моя мати, – трохи затримавшись, відповіла Оля. За секунду вирішила, що краще все-таки сказати правду. На всякий випадок.
– Мати? – здивувався Ігор, – ти ж казала, що у тебе немає матері.
– Так і є…
– Не розумію, – Ігор з цікавістю вдивлявся в обличчя дружини, – може, поясниш?
– Давай вдома поговоримо…

– І що, ти навіть не підійдеш до неї? Вона що, тут живе? У нашому місті?
– Ігоре, я тебе прошу, давай вдома поговоримо, – в голосі Олі прозвучало благання, на очах навернулися сльози.
– Добре, – кинув чоловік і відвернувся до вікна. Образився.
Оля не стала його заспокоювати. Вона була рада, що її хоч на якийсь час залишили в спокої.
Хоча який тут спокій? В голові спливли картини з дитинства…
***
Свого батька Оля не пам’ятала. Тільки знала зі слів мами, що він був «жахливим» чоловіком.

А ще мама говорила, що Олі дуже пощастило: в її житті є чудова людина. І це – вітчим.
Ось його Оля добре пам’ятала років з восьми. Правда, не розуміла, що в ньому такого чудового.
Грубий, злий, жадібний. «І за що мама його так любить?» – думала маленька Оля, забившись кудись в куток, щоб дядько Петро її не знайшов.
Ні, він ніколи її не бив, явно не ображав.
Але і за людину не вважав. Ніколи не називав по імені. Дивився як на пусте місце.

Якщо і говорив з дружиною про Олю, то це звучало приблизно так:
– Дівчинка не вміє себе вести…
– Твоя дочка заважає мені відпочивати…
– Поясни їй, що гуляти з хлопчиками ще рано.
– Ти бачила її щоденник? Подивись! Мені соромно, що вона живе в моєму домі!
«У його домі! А нічого, що це наша з мамою квартира?!» – думала Оля в підлітковому віці. Вона прекрасно пам’ятала, що вони з мамою переїхали в цю квартиру після смерті бабусі.
Одного разу, коли вітчим сказав цю фразу в черговий, тисячу перший раз, Оля не витримала і висловила йому прямо в обличчя:
– Це не я, а ви живете в нашому домі! Якщо не подобається, йдіть! Ніхто плакати не буде!

Вітчим швидко підлетів до неї, немов хотів затулити рот, але в останню мить зупинився. Різко повернувся до дружини і скрізь зуби видавив:
– Зроби так, щоб я її більше не бачив!
Мама схопила Олю за руку, потягнула за собою з кімнати зі словами:
– Звичайно, коханий, все буде як ти хочеш…
Вона завжди дивилася на нього як на небожителя. Підкорялася беззаперечно, обслуговувала, говорила нарочито єлейним голосом і всіляко намагалася догодити.
Чому? Оля не розуміла.
В одному вона була впевнена: якщо вітчим побажає, мати без проблем вижене її з дому.
– Що ти собі дозволяєш? – шипіла мама на Олю того дня, – не смій так розмовляти з батьком!

– Він мені не батько! – вигукнула Оля, – і ніколи ним не буде!
– Це не важливо! Він тебе годує, поїть, одягає, а ти… Невдячна!
– Я не просила мене народжувати! – крізь сльози кричала Оля, – і ростити мене не просила! Треба було віддати мене комусь, щоб не мучитися!
– Треба було! – кинула мама у відповідь, – ніхто не взяв! І батько твій втік, як тільки ти народилася! Все життя мені зіпсувала!
Почувши від мами ці слова, Оля відчула таку ненависть, що з усієї сили відштовхнула родительку вбік і вискочила з квартири.
Наздоганяти її ніхто не став. І за той тиждень, що вона відсутня, ніхто не поцікавився, де вона і що з нею.
Тоді Олі було п’ятнадцять…
Що вона могла зробити? Нічого.
Подружки почергово прихистили її на кілька днів, але це ніяк не вирішувало проблему. Довелося повертатися.
Тремтячими руками Оля відкрила вхідні двері…
– З’явилася? – все, що сказала мати, – йди до себе і не висовуйся, поки не покличу…

«Мабуть, вона його умовила», – подумала Оля і швиденько прошмигнула в свою кімнату.
З того дня вітчим більше ні слова не говорив про Олю. Вів себе так, ніби її не було…
Мама, звісно, його в цьому підтримувала: не звала дочку до столу, не цікавилася її справами, не намагалася поговорити.
Оля чітко розуміла: з приводу неї вони вже ухвалили якесь рішення. Мабуть, просто чекають, коли вона закінчить школу…

І не помилилася. Як тільки Оля отримала атестат, мама натякнула, що їй саме час готуватися до самостійного життя.
– Як тільки вісімнадцять виповниться, підеш на вільні хліба, – заявила вона і знову замовкла.
Оля подумала-подумала і вирішила вступати в університет. По-перше, вона позбавить сім’ю від свого присутності, по-друге – там іногороднім дають гуртожиток. А це означає, що в найближчі п’ять років у неї щонайменше буде житло…
В університет Оля не вступила. Точніше, вступила, але на платне відділення. Знала, що на навчання ніхто не розкидається, але все-таки повідомила:
– Мамо, привітай мене, я стала студенткою.
Мати подивилася на неї байдуже:
– І?
– Правда, за навчання потрібно платити… Зовсім небагато…
– Навіть не думай. Жодної копійки не отримаєш за свої художества! Мало ми з батьком в тебе вклали?! Ти ж нам в відповідь тільки нерви тріпала! А тепер ми ще і за навчання твоє платити повинні?!
– Пробач. Звичайно, не повинні, – відповіла Оля, – даремно я тобі сказала.
– Отож: даремно. Ти давай квартиру собі шукай.
– Мамо, мені ж нічим за неї платити…

– Іди працюй, а то бач – вчитися вона задумала. Даю ще місяць… Потім – на вихід.
– Місяця мало, – Оля спробувала зворушити маму, – можна я поживу з вами ще хоча б півроку?
– Скільки? Півроку? Ну вже ні. Я і так ледве умовила батька, щоб він терпів твоє перебування. До того ж ми ремонт запланували. Хочемо з твоєї кімнати спальню зробити. Коротше: місяць, не більше…

І Оля винайняла квартиру. Квартирою це можна було назвати з натяжкою. Маленька тимчасовка в приватному секторі. Без зручностей. З пічкою. Зате – дешево…
Коли дівчина пішла з рідного дому, мати дала їй з собою виделку, ложку, тарілку, кухоль, столовий ніж і маленьку каструльку. Потім прикинула і додала: один рушник і старий комплект постільної білизни.
– Ось ще візьми, – сказала вона, ховаючи очі і простягаючи Олі невеличкий пакуночок, – удачі тобі, доню. Сподіваюся, ти подорослішаєш і зрозумієш мене.
– Дякую, мамо, – відповіла Оля, – можна я свої зимові речі пізніше заберу?
– Тільки не затягуй, інакше можеш їх тут і не знайти…
– Невже викинеш?
– Я – ні, а от батькові це може не сподобатися. Ти ж розумієш…
– Розумію, – Оля обняла маму, – ну все, я пішла…
Ось так, у вісімнадцять років, Оля вийшла в самостійне життя.
З материнським благословенням…

Грошей, що мама дала, вистачило до першої зарплати. Правда, Оля економила кожну копійку. Навіть транспортом не користувалася: діставалася до фабрики пішки.
Отримавши першу зарплату, вона почувалася справжньою багатійкою! Купила крупи та макарони про запас, пляшку рослинної олії та ціле відро картоплі.
Треба було ще придбати шампунь, мило, зубну пасту…
Закупивши все необхідне, Оля порахувала залишок грошей і, відклавши в красивий конверт невелику суму, вирішила: хай потроху, але буду відкладати на житло.

До матері вона поїхала десь через місяць: побачитися (вона все ще наївно вірила, що мама буде їй рада) і забрати теплі речі: літо закінчилось, на вулиці стало по-осінньому прохолодно.
Двері їй відчинив якийсь хлопець.
– Привіт, дверима помилилась? – весело спитав він.
– Взагалі-то я до мами, – розгубилась дівчина.
– А… Ти, напевно, Оля? Проходь. Мами немає, але ти можеш її зачекати.
– І зачекаю, – Оля рішуче пройшла на кухню.
Хлопець спробував поговорити з гостею, але Оля так на нього подивилася, що він поспішив ретируватися.
Прийшла мати. Особливо не зраділа. На запитання Олі про молодого чоловіка відповіла:
– Це Олег. Син чоловіка від першого шлюбу.
– А чому він живе з вами? Ти ж планувала ремонт.
– Він ненадовго. Оглянеться в місті, влаштується на роботу і з’їде на приватну квартиру.
– Зрозуміло, – кинула Оля, – я там взуття своє забрала і куртку…
– Забирай усе. Нічого не залишай. Набридло з місця на місце перекладати.
– Коли набридло, мамо? Мене всього-то два місяці не було.
– А ти не розумній, – розсердилась мати, – приїхала – забирай усе.
– Ти навіть не запитаєш, як я живу?

– Мені це не цікаво, – мама явно не могла (може і хотіла) розмовляти при Олегові.
– Що ж, ти мене не здивувала, – Оля вирушила в передпокій…
– Тебе провести? – винирнув звідкись Олег, – як ти таку величезну сумку потягнеш?
– Якось, – кинула Оля і вийшла з квартири…
Через пару місяців приїхала знову. Тепер за пуховиком. І знову їй відкрив Олег. Цього разу мама була вдома. На запитання Олі:
– Він все ще у вас? – мати вибухнула:
– Це не твоє діло! Він житиме тут скільки захоче! Врешті-решт він до батька приїхав!
– А я тут з мамою жила, – кинула Оля, – лише мене це чомусь не врятувало.
– Не порівнюй! Це інше!
– Яке інше? – твердо спитала Оля, – у чому різниця?
– Я не зобов’язана перед тобою звітувати! – закричала мати, – це мій дім і лише я вирішуватиму, хто в ньому житиме.

– Зрозуміло.
– Що тобі зрозуміло?!
– Те, що стороння людина тобі дорожча за рідну дочку, – Оля говорила впевнено і спокійно, чим остаточно вивела матір з себе.
– Немає у мене жодної дочки! – випалила вона, – а Олежко – син мого коханого чоловіка! Він для мене більше, ніж син!
– Вітаю, – Оля дивилася на маму, наче перед нею була абсолютно чужа жінка, – в такому разі, у мене більше немає матері.
Вона пішла.
Впевнена, що назавжди.
Чотири роки Оля не давала про себе знати. Не дзвонила, не приходила.
І от тепер ця зустріч…

***
Поки Оля перебувала в спогадах, мати піднялася зі свого місця і підійшла до дочки.
Ігор встав, уступаючи їй місце.
– Здрастуй, – Оля почула поруч знайомий до болю голос, який вона намагалася забути.
– Привіт, – бідно вимовила вона у відповідь.
– Це хто? – мати кивнула в бік Ігоря.
– Чоловік.
– Вітаю.
– Дякую.

– А в нас теж все добре. Тато працює, Олежик дівчину знайшов. Мила така, спокійна. Весілля за місяць. Знаєш, я скоро бабусею стану. Таке щастя! Ми для дитини вирішили твою кімнату виділити. Вже ремонт почали. Купили найдорожчі шпалери з дитячим малюнком. А ще ми з татом вирішили, що купимо дачу. Десь неподалік. Дитині потрібне свіже повітря, вітаміни. От шукаємо: щось недороге, але щоб будиночок був житловий і обов’язково річка поруч. Ну, або озеро…
Оля слухала ці словесні виділення і ніяк не могла зрозуміти, навіщо ця, по суті, чужа жінка все це їй розповідає.
– А ти давно заміж вийшла?
– Два роки тому, – автоматично відповіла Оля.
– Про дітей думаєте?
– Синові майже рік.
– Значить, у мене є онук?

– У вас? – Оля, нарешті, повернулася до матері.
– У мене, – на секунду засмутилася мама, – ти ж моя дочка.
– Ви щось путаєте, жінка. Моя мама померла чотири роки тому…
Мати побіліла. Мовчки піднялася і направилася до виходу.
Оля відвернулася до вікна: їй було зовсім не шкода… цю жінку.
Ігор увесь час задумливо дивився на обох, прислухався до розмови.
І раптом зрозумів: вони ж зовсім чужі!

І вирішив, що не стане розпитувати дружину про минуле. Чомусь стало страшно туди заглядати…