З життя
Відгук на оголошення про кімнату!

– Доброго дня! Я з приводу оголошення щодо кімнати!
На порозі квартири, де жила Оксана Іванівна, стояла справжня «сіра миша»: вдягнена в якісь потерті джинсики, застирану футболочку, а на ногах – пошарпані кросівки. В руках вона тримала сумку, яка теж не вражала. Світле хвилясте волосся зібране в простенький хвіст. На обличчі ані грама косметики. Єдине, чим могла привернути до себе увагу ця «бліда неміч» – були очі. Величезні, сині й ясні…
Уважно придивившись до дівчини, Оксана Іванівна кивнула головою: «Заходь!»
– Значить так, дорога, електрику марно не використовуй, воду не переливай, зрозуміло?! І щоб чистота була! І ніяких гостей! Запитання є?
Дівчина усміхнулася і кивнула головою: «Так, зрозуміло!»
– Покірна, – подумала Оксана, – Велика рідкість у наш час… Видно з села приїхала.
З подальшої розмови з’ясувалося, що дівчину звуть Олеся, і вона справді приїхала з села, де у її родини є власна ферма, а сама вона приїхала навчатися на ветеринара.
– Зрозуміло! Свиней будеш лікувати! – підсумувала Оксана Іванівна.
Олеся навіть образи не показала, лише усміхнулася: – І свиней, і корів, і коней, та ще й котиків, собак – усіх! Тварини ж теж хворіють.
– Ну-ну! Тут людей нікому лікувати, зате свиней – будь ласка! – щиро обурилася жінка.
***
У цілому, квартирантка справляла на Оксану приємне враження: скромна, не нагла, тиха, слухняна, акуратна, лад біля себе наводить, наготує смаколиків і ще й господарку пригостить.
Особливо Олесі вдавалися млинці: апетитні, тонкі як папір, з дірочками й рум’яні. Рука Оксани сама тяглася за таким смаколиком! Ці млинці були просто дивом кулінарного мистецтва: вони танули в роті, не встигаючи долетіти до шлунка.
Оксана Іванівна й Олеся, можна сказати, навіть товаришували, і часом проводили вечори за чашкою чаю.
І все, мабуть, у них склалося б добре, і Олеся спокійно закінчила б свій університет, проживаючи на орендованій квартирі у Оксани Іванівни. Але ось, після піврічної вахти з Заходу повернувся син жінки – Михайло. Міцний молодий чоловік, можна навіть сказати – красень («весь в батька» – зітхаючи думала його мати).
Сама Оксана Іванівна любила називати улюбленого сина на французький манер «Мішель». Сам молодий чоловік від такого звертання морщився, як від зубного болю, але терпів: «мама ж усе-таки».
Треба сказати, що виховувала вона сина самостійно і, мабуть, на цій підставі вважала його своєю власністю.
Мабуть, тому факт, що її Мішель мило бесідує з квартиранткою на кухні і з апетитом поїдає її млинці, поверг Оксану в шоковий стан. І ладно б тільки млинці! Цей «пройдисвіт» ще очима пожирав цю «дійничку». Від цього відкриття Оксана Іванівна буквально посивіла на місці.
– У мого сина зовсім немає смаку! – жахлива думка промайнула в голові у синовани.
***
З цього моменту Оксана почала ненавидіти квартирантку: і підлогу вона тепер мила не так, і говорила не так, і навіть млинці здавалися вже не такими смачними. А більше за все Оксану лякав той закоханий погляд, яким її син дивився на цю «бліду печерицю», «селючку з корівника»…
– На мене, свою матір, єдину рідну близьку людину він ніколи так не дивився! – обурено думала вона, ночами давлючись сльозами в подушку.
– Андістану, гадюку, відігріла на грудях! – ридала вона в трубку, ділячися бідою зі своєю близькою подругою – такою ж самотньою пані, як і вона, Іриною Василівною.
– Я думала, що на цю бліду печерицю Мішель і не гляне! Тому й пустила в дім! А вона ж очиці підмалювала, волосся розпустила і млинцями його заманює!
Ірина вислухала подругу, похитала головою і висловила свою авторитетну думку:
– Ой, дивися, Оксана, щоб вона твого сина не зачарувала!
Цими словами Ірина підлила масла у розгорання ненависті та нерозуміння, довівши тим самим подругу мало не до серцевого нападу.
Не те, щоб Оксана вірила в такі речі, як привороти і відвороти… усе це вона називала «мракобіссям і дикунством», просто сама
думка про те, що чужа жінка заволоділа увагою сина, зводила жінку з розуму.
Цілими днями вона ламала голову, думаючи, що ж робити і як відвадити сина від цієї «селючки». Але, звичайно, показувати себе хамкою і виставляти дівчину за двері вона не збиралася. У всякому разі тоді. Адже тоді вона впаде в очах сина і він чого доброго піде від неї.
– Ні, треба діяти хитріше, треба навпаки, виставити цю дівчину в непривабливому світлі, щоб син відвернувся від неї.
***
Оксана кілька днів поспіль міркувала про те, як би відвадити сина від квартирантки.
Та, як ні в чому не бувало, пекла свої млинці, варила борщі і робила вигляд, що не помічає пронизливого погляду Оксани. Одного разу вона навіть запитала:
– Оксана Іванівна, Ви випадково не захворіли? Щось Ви якась сумна і бліда… І не їсте нічого…
– Усе гаразд! – бурчала собі під носа Оксана і ховалася у своїй кімнаті для обдумування подальшого плану знищення «нахабки». У голові проносились різні думки… Була навіть думка отруїти зухвалку. Але Оксана тут же перехрестилася: – Прости, Господи! Це ж який гріх у голову прийшов.
Поки Оксана Іванівна думала, одного разу Михайло прийшов додому з кільцем і квітами та запропонував Олесі одружитися! Від такого Оксана Іванівна зовсім втратила контроль і, що називається, злетіла з котушок.
– Навіть матері не посоромився, паршивець! – знову обурено плакала вона всю ніч у подушку – Він мене ні в що не ставить! Він любить тільки цю дівку!
Оксана злобно витерла сльози і підійшла до вікна… обернулася, і раптом, її погляд упав на приліжковий столик. Там лежали її сережки з діамантами. Сережки старовинні, ціна немала. Їй вони дісталися від мами по спадку, а тій від її мами… Вона згадала з яким захватом Олеся завжди дивилася на сережки і захоплювалася їхньо. – Ну я тобі покажу! – злобно прошипіла Оксана, рішуче схопила сережки, загорнула їх у носовичок і сунула їх у свою сумочку.
Сказанню правди, вона тоді взагалі погано розуміла, що робить і як буде діяти далі.
***
Зранку Оксана прокинулася в гарному настрої, сьогодні вона мала намір викинути цю селючу з дому. Назавжди.
Вона вийшла до сніданку з солодкою усмішкою… і намазуючи собі на хліб масло, звернулася до сина: – Мішель, ти випадково не брав мої сережки з діамантами, щось ніяк знайти не можу…
– Мама, навіщо вони мені? Що я, дівиця-красуня, чи що? – здивувався Михайло.
Тоді Оксана Іванівна з усмішкою повернулась до Олесі: – А ти не бачила мої сережки?
Олеся густо почервоніла, тільки одна думка про те, що її можуть звинуватити у крадіжці, змусила її розгубитися, ховати очі і плакати.
– Я нічого не брала! – тихо сказала Олеся, давлячись сльозами.
– Ну, що я говорила?! Це вона! Прибрала мої сережки і відправила їх своїм бідним родичам у село…..
– Але мої родичі зовсім не бідні, – відповіла дівчина, – І ми ніколи не брали чужого! Чому ви так?
– Це ти чому так? – поверни мені мої сережки й убирайся звідси.
– У мене немає нічого вашого… Можете навіть поліцію викликати!
– Та що з того їх викликати, вони вже давно у твоїх родичів!
Жанна вже остаточно втратила контроль над собою, скочуючись, як у прірву, і не могла зупинити потік брудних слів у бік дівчини.
– Мамо, ти що таке говориш? Ліза не могла такого зробити! Ти, напевно, просто забула і кудись поклала.
Всі троє старанно обшукували квартиру, поки Михайло випадково не зачепив мамину сумку і звідти не випав носовичок з сережками.
Чоловік застиг з знахідкою в руках.
– Як ти могла, мамо? – лише й зміг він сказати, дивлячись на матір очима, повними розчарування.
– Я просто помилилася, сину, розумієш, я забула! – намагалася хитрувати Оксана Іванівна.
– Мамо, я все бачив! Ти була жахлива! Ми з Лізою йдемо на орендовану квартиру, – сказав Михайло.
– Зачекай, ти ще насолодишся горем з цією дівчиною! – закричала Оксана Іванівна крізь сльози.
Михайло мовчки вийшов з кімнати, узяв Олесю за руку і вивів її з дому Оксани Іванівни.
Вони найняли квартиру, одружилися і були цілком щасливі удвох. А одного разу Михайлу зателефонувала Ірина Василівна.
– Міша, мама твоя у лікарні! У неї інфаркт. Вона плаче, хоче бачити тебе…
Олеся, дізнавшись про те, що свекрусі погано, одразу почала збиратися, приготувала їй парові котлетки, зварила курячий бульйон з пиріжками, дорогою купила фрукти…
Міша до матері не пішов, пославшись на зайнятість.
***
Коли Олеся з’явилася на порозі її палати, Оксана Іванівна заплакала. Вона так сподівалася, що син прийде, а прийшла ця ненависна дівчина, яка зруйнувала її життя, відібрала найдорожче.
– Ну що ж Ви розболілися, мамо? Ось, поїжте, це ось бульйончик, пиріжки… – говорила Олеся. – Хочете, я вас з ложечки погодую, поки гарячий.
– А Мішель чому не прийшов? – тихо, з розчаруванням запитала Оксана.
– А Міша дуже зайнятий на роботі…
Оксана Іванівна розуміюче кивнула головою і заплакала…
– Прости, мене, Олесю, я так перед тобою винна… Поверніться додому, мені дуже погано без вас…
– Ну, про що ви говорите, мамо, ні в чому Ви не винні, просто помилилися, забулись і засмутилися! Все буде добре.
Коли Олеся пішла, сусідка по палаті сказала Оксані Іванівні: – Гарна у тебе дочка! Красива, добра, уважна!
Оксана усміхнулася – Так, гарна!
Коли Оксана Іванівна поправилася, з лікарні її забирали Михайло з Олесею разом. Вони так і жили втрьох у квартирі Оксани Іванівни, поки Олеся не закінчила навчання. А потім усі разом поїхали на ферму, до батьків Олесі. Дім там величезний, місця багато… та й зайві робочі руки не завадять.
Оксані Іванівні настільки сподобалося на фермі, що вона тепер про місто і чути нічого не хоче. Тим більше, що у молодих народився хлопчик, Сашко, в якому усі души не чаять. Поки батьки Олесі фермою займаються, Олеся тварин лікує, а Михайло керує фермерською крамницею, Оксана Іванівна вся своєї уваги віддає маленькому Сашеньці.
Тепер частенько від неї можна почути: – Таку квартирантку тоді сам Господь Бог послав!
Ось як буває!
