З життя
Відкрила двері з добром — а вони зникли з моїм останнім

Отак буває, коли серце занадто м’яке, а очі не бачать підступності. Це не вигадка, а справжня історія моєї сусідки по дачі, Ганни Іванівни. Жінка в літах, з великою душею, але, як виявилося, з надто довірливим характером.
Живе вона сама у невеличкому будиночку під Києвом. Поряд стоїть невеличка двоповерхова хатина, яку вона раніше здавала. До пандемії там мешкали постійні квартиранти: студенти, робітники, просто люди, які шукали тимчасового прихистку. А останнім часом то порожньо, то хтось заселяється на місяць-другий.
Одного разу телефонує мені, радісна:
— Наталю, не шукай нікого, я вже знайшла жильців! Молоде подружжя, чемні такі, з Житомира приїхали. Кажуть, у Києві працю знаходять, а поки що ні грошей, ні речей, але обіцяють, як тільки влаштуються — відразу розрахуватися.
Мене щось насторожило, але втручатися не стала. Подумала — ну, хай. Та через тиждень Ганна Іванівна дзвонить знову — і вже в сльозах.
Як з’ясувалося, їх їй «порекомендувала» сусідка — мовляв, хороші люди, шукають житло. Приїхали з маленькими рюкзаками, казали, що решту речей привезе брат із села. Поки що — ні їжі, ні постільного, ні посуду, навіть чашки нема. Ганна Іванівна їх пожаліла. Пустила. Віддала їм усе необхідне: ковдри, тарілки, каструлі, навіть три банки тушонки зі своїх запасів — «на перший час».
Вони обіцяли, що за тиждень приїде брат, привезе речі й гроші, та й вони вже майже влаштувалися на роботу — «дружина» в продуктовий магазин, «чоловік» на будівництво. Все звучало переконливо, навіть занадто.
Через кілька днів «дружина» розповіла, що почала стажуватися в магазині, що все добре і незабаром отримає перші гроші. А «чоловік» поїхав «в село за речами» до брата.
Минув тиждень. Ні чоловіка, ні дружини. Телефони мовчать. Ганна Іванівна спочатку хвилювалася, дзвонила щодня, думала — може, щось трапилось. Але на третій день до неї прийшло гірке усвідомлення — її обдурили. Просто використали її доброту.
Ці двоє тиждень жили в її хатині, їли її продукти, користувалися її речами, грілися за її рахунок — і зникли. Це був чітко продуманий шахрайський план. Люди шукають самотніх літніх людей, грають на їхньому співчутті — і за кілька днів отримують усе безкоштовно.
Найбільше Ганну Іванівну вразило не втрачене майно, а зрада довіри. Що в свої 75 років вона так і не навчилася розрізняти, де правда, а де — брехня. Її вдарили по самому болючому — по вірі в людей. Вона справді думала, що робить добру справу, а натомість отримала — тишу й порожні каструлі.
Тож скажіть мені — хто тут справді лихий? Ті, хто здає житло й хоче отримати за це гроші? Чи ті, хто приходить з порожніми руками, але з солодкими обіцянками?
Історія Ганни Іванівни — нагадування для нас усіх. Доброта не повинна бути сліпою. Довіра — не означає наївність. І навіть найм’якші серця мають вміти казати «ні». Особливо тим, хто приходить з порожніми кишенями й повними обіцянками.
