Він залишився без матері в три роки: блискавичний вчинок, що врятував його життя.

Віталику було лише три роки, коли він залишився без матері. Вона загинула на його очах, встигнувши відштовхнути сина від мотоцикла, що на них налетів. Наче полум’я запалилося її червона сукня, а потім настала темрява і тиша. Хлопчик довго не приходив до тями, але лікарі зробили все можливе, і він відкрив очі.

Всі боялися того моменту, коли він запитає про матір, почне звати її, але хлопчик мовчав. Він мовчав цілих півроку, доки одного разу не прокинувся серед ночі з голосним криком: «Мама!»

Так, у сні повернулася до нього пам’ять, і знову в очах спалахнуло червоне полум’я. На той час Віталик вже жив у дитячому будинку і ніяк не міг зрозуміти, чому його віддали сюди. У нього з’явилася звичка: він приходив до великого вікна, з якого відкривалася дорога і головна алея, та стояв, напружено вдивляючись в далечінь.

– Ну чого ти тут постійно стоїш? – бурчала стара няня Тамара, спритно обходячи зі шваброю.

– Маму чекаю. Вона прийде за мною.

– Ох-хо-хо, – зітхала Тамара. – Даремно ти тут стоїш. Ходімо краще, я тебе чаєм напою.

– Ходімо, – погоджувався хлопчик, а потім знову приходив сюди і дивився на доріжку, здригаючись, якщо хтось підходив до притулку.

День за днем, місяць за місяцем, а Віталик так і не покидав свій пост, очікуючи, коли ж між сірого безрадісного дня спалахне червона сукня, і мати простягне до нього руки, сказавши: «Нарешті я знайшла тебе, сину!»

Плакала Тамара, дивлячись на дитину, жаліла його більше інших, але нічим не могла допомогти хлопчику. А з Віталиком спілкувались лікарі, психологи, ще хтось, пояснювали, що не треба так довго чекати на маму, не слід день і ніч стовбичити біля того вікна, адже є багато інших занять, ігри, наприклад, спілкування з друзями.

Віталик дивився на цих дивних і нічого не розуміючих дорослих з подивом, кивав їм, погоджувався з ними, але, як тільки його відпускали, знову йшов до свого вікна. Скільки разів Тамара, приходячи на роботу, бачила крізь скло силует хлопчика, вона не могла навіть порахувати, скільки разів, йдучи, махала йому на прощання.

І ось, в той день жінка озирнулася, подивилася на дитину і пішла додому, повільно пересуваючи втомлені ноги. Її шлях пролягав через міст над залізницею, і тут мало хто затримувався, але сьогодні там стояла молода жінка і напружено дивилася вниз. Раптом вона зробила якесь неуловиме рух, і Тамара зрозуміла, що та хоче зробити.

– Ну і дурепа ти, – сказала вона, підходячи трохи ближче.

– Що? Що ви сказали? – запитала незнайомка у старої, з суворим поглядом дивлячоїся на неї.

– Дурепа, кажу! Що ж ти задумала, негіднице?! Не знаєш, чи що, що це великий гріх себе життя позбавляти? Не ти його собі обирала, не тобі його і закінчувати?

– А якщо я більше не можу?! – з раптовим викликом випалила жінка. – Якщо сил більше немає? І сенсу у всьому цьому не бачу?! Що тоді?!

– Тоді ходімо до мене. Я ось тут за переходом і живу. Там і поговоримо. А тут стояти нічого.

І Тамара тихо пішла, не озираючись і затамувавши подих. Позаду пролунали кроки жінки, і Тамара зітхнула з полегшенням, добре, що вона встигла вчасно.

– Як тебе звати, дурепо?

– Оля.

– Оля… Доньку мою так звали. Померла вона п’ять років тому. Захворіла сильно і за рік згасла, так і залишила мене сиротою, живу самотньо, ні онуків, ні дітей, ні чоловіка. А мене Тамарою звати. Так ти проходь, ось моє житло. Не палац, звісно, зате своє. Зараз перевдягнусь і на стіл накрию, повечеряємо та чайку поп’ємо, все і налагодиться. Ольга з вдячністю поглянула на літню жінку і усміхнулася їй.

– Дякую вам за все, тітко Тамаро.

– От-то ж… Дякую… Ех, Олюнка, адже жінці на землі завжди важко жилося. Скільки сліз, скільки страждань доводиться перенести. Але кидатися в крайнощі – остання справа.

– Та ви не думайте, – говорила Оля, гріючи долоні гарячою чашкою з ароматним чаєм, – я взагалі сильна. А тут наче помішання якесь знайшло. Сама нічого не розумію…

Оля народилася в селі і до семи років жила, не знаючи горя. Батько і мати любили її, бо вона була єдиною дитиною в сім’ї. А потім все розпалося. Тато їх покинув і кудись поїхав, виявилося, що у нього вже кілька років є інша сім’я і інші діти. Матір, не витримавши удару, почала сильно пити і зганяти зло на дочці.

Потім, щоб помститися чоловікові, з яким так і не розлучилася, почала водити до дому чужих чоловіків. Вона закинула всі справи, не готувала, нічого не робила по господарству, і все лягло на плечі немовля дочки. Втім, дуже скоро компаньйони матері розтаскали все, що залишалося від батька.

Олі доводилося найматися до сусідів то на прополку городу, то на іншу допомогу, за це їй давали продукти харчування, і дівчина годувала свою ненадійну матір, не отримуючи за це ніякої вдячності. Втім, вона давно не чекала добрих слів, розуміючи, що нормальної сім’ї з матір’ю у них вже не буде.

Батько за всі роки жодного разу їм не подзвонив, не спитав, як живеться без нього. Хтось казав Олі, що він переїхав жити в іншу країну, і вона зрозуміла, що більше його ніколи не побачить.

Скільки образ і приниження зносила Оля, про це знала тільки вона сама. Бідність дівчини не дозволяла їй мати подруг, і хлопці сторонилися нещасної дочки місцевої п’янички, тому вона страждала від самотності як ніхто інший. Їхнє село було досить заможним, і сім’ї, подібні до Оліної, були на рахунку. Тому дівчина з юних років стала вигнанкою в цьому невеличкому суспільстві.

Якось до п’ятнадцятирічної Олі, сплячої ночі у своїй маленькій кімнаті, ввалився п’яний компаньйон матері. Лише дивом дівчині вдалося вирватися і вискочити у вікно, уникнувши непоправних наслідків.

До світанку вона просиділа за старим похиленим сараєм, а потім, коли впевнилася, що в хаті настала тиша і всі заснули, пробралася в кімнату, забрала свої документи, витягла з невеликого тайника гроші, кинула в сумку трохи речей і, не оглядаючись, пішла з дому, щоб ніколи сюди не повертатись.

А до вечора приїхав її батько Іван, щоб зустрітися з дочкою. Він прийшов у жах від того, що побачив, і став шукати Олю, розпитував сусідів, але ніхто нічого не знав. Зате тепер Івану стало відомо, як жила його дівчинка всі ці роки. Довго плакав він, сидячи у своїй дорогій машині, і проклинав себе за те, що так пізно схаменувся і повернувся.

Іван довго був далекобійником і під час одного рейсу познайомився з багатою незаміжньою жінкою Галиною. Вона кілька разів користувалася послугами транспортної компанії, в якій він працював, і щоразу вимагала, щоб приїжджав саме Іван. Він їй сподобався і зовні, і за характером, і Галина зробила все, щоб його відвоювати. Так і сталося. За кілька років їхніх зустрічей жінка встигла народити двох синів, а потім заявила Івану, що виїжджає з України.

– Хочеш жити з нами, їдемо разом. А якщо ні – повернутися до своєї жінки. Я тебе дуже люблю, Іване, і мені буде так важко без тебе, але наполягати я не хочу. Обирай сам.

І Іван вибрав її. Звісно, йому шкода було залишати дочку, але розриватися на дві сім’ї він більше не хотів. Та й матір Олі втомила його своїми постійними претензіями та ревнощами. А ще вона стала прикладати до пляшки, заливаючи спиртним легке нездужання, поганий настрій, просто невдалий день.

Одного разу, коли Оля була в школі, Іван повернувся додому і застав жінку з якимось чоловіком. Це все вирішило. І коли дівчинка прийшла додому, побачила тільки випиту мати. Вона й сказала дочці, що батько їх кинув і більше не повернеться. Не хотіла повертатися додому і Оля.

Вона поїхала в місто і стала шукати можливість для заробітку. Їй пощастило і з житлом. Добра самотня бабуся Зінаїда здала їй маленьку кімнатку, і дівчина заплатила за неї на три місяці вперед. Коли термін закінчився, бабуся запропонувала ввічливої та працьовитої квартирантці доглядати за нею, а за це жити безкоштовно.

П’ять років дівчина виконувала все для своєї квартирної господарки, останні два роки бабуся і зовсім була лежачою. Коли ж її не стало, наплакавшись від жалості до неї, Оля з подивом дізналася, що вона стала спадкоємницею Зінаїди і тепер мала власну квартирку, хоч і на околиці міста і зовсім маленьку.

Одного разу Оля познайомилася з Юрієм, молодим чоловіком, який їй дуже сподобався. Юра був цілком заможний, працював у банку, і Оля вирішила, що доля знову усміхнулася їй. Два роки щасливого шлюбу обірвалися в той день, коли Оля застала чоловіка з іншою жінкою. Юрій не став вибачатися і намагатися щось пояснити. Він вигнав коханку, а потім побив Олю, причому так сильно, що вона потрапила в лікарню.

Жінка так і не встигла сказати Юрію, що вагітна. Малюка вона втратила, і лікарі сказали, що завагітніти знову їй навряд чи вдасться. У неї більше не було ні сім’ї, ні чоловіка, ні дому. Навіть квартиру, яку їй дісталася від Зінаїди, Юрій продав через рік після весілля і купив собі гарну машину. Тоді Оля не заперечувала, адже любила чоловіка і вважала, що все життя житиме з ним разом.

Виписавшись, Оля йшла кудись, не розбираючи шляху, і ноги самі привели її до залізничного мосту. Тамара уважно вислухала свою гостю, жодного разу не перебивши, а коли та замовкла, сказала:

– Ну так це ще нічого. А жити все-таки треба, розумієш? Ти така молода, у тебе все попереду, і любов, і щастя. Ось побачиш. Поки поживи у мене, я весь день на роботі і додому повертаюся тільки ввечері.

Два тижні Оля прожила у Тамари. Знову чужа людина подарувала їй надію на краще, і воно дуже скоро стало збуватися. Якось до них зайшов новий дільничий Григорій, щоб познайомитися з тими, хто живе в його районі. Тамари вдома не було, і він поговорив з Олею, пообіцявши прийти, коли господиня повернеться. Він і справді приходив ще кілька разів і швидко став для Ольги Гришею.

Якось Григорій подзвонив Олі й запитав, чи знає вона Савельєва Івана Андрійовича.

– Так, це мій батько.

– Оля, він багато років шукає тебе.

І ось вона стала щасливою і багатою. Батько, втішений тим, що його дочка знайшлася, купив їй гарну квартиру, відкрив солідний рахунок у банку, допоміг влаштуватися на престижну роботу, обіцяв частіше навідуватися.

Одного разу Оля вирішила провідати Тамару, принести їй гостинці, поспілкуватися з доброю старенькою. Вона прийшла вчасно. Тамара лежала з високою температурою, хвора і слабка.

– Щось мене напух звалив, Олюнько! Боюся, що не видужаю.

– Ну то ні, тітка Тамара. Швидку я викликала, вони скоро приїдуть і все буде добре. Ви мені вірите?

– Вірю. А тепер послухай. Ти ж знаєш, що я в дитячому будинку працюю. Є там один хлопчик, Віталик. Йому недавно п’ять років виповнилося. Я йому свою квартиру хочу залишити, там, на полиці – заповіт. Хай у тебе побуде.

– А що це за хлопчик? Як я його впізнаю?

– Узнаєш. Він один такий. Два роки вже біля вікна на другому поверсі стоїть, все матір свою загиблу чекає. Вона, каже, прийде за мною у своєму червоному платті…

Приїхала швидка, відвезла Тамару до лікарні. Довго вона там пролежала, потім у санаторій вирушила. Все їй Оля оплатила, і лікування, і путівку. А коли повернулась на роботу, насамперед побачила порожнє вікно. Віталика хтось усиновив.

Дітвора наперебій розповідала про те, що за ним-таки прийшла його мати. Справді, одного ранку тільки-но Віталик встав на своєму посту, як на доріжці з’явився жіночий силует. Хлопчик скрикнув і притиснув руку до сильно пульсуючого серця: жінка в червоній сукні подивилася прямо на нього і помахала рукою.

– Мама-а-а!

Віталик побіг до неї, боячись, що вона не дочекається, піде, залишить його. Але вона, розкинувши руки, і сама поспішала до нього назустріч.

– Матуся! Рідна, я знав, я вірив, що ти прийдеш! Я так чекав тебе, ма-а-а-ма-а…

А Оля плакала, обіймаючи худеньке тільце, і твердо знала, що зробить усе, щоб цей малюк більше не знав горя. З того дня минуло чимало часу. Оля і Гриша жили у великому будинку, виховували Віталика, який готувався йти в школу і з нетерпінням чекав появи на світ братика. З ними жила бабуся Тамара, щиро вдячна Олі та Гриші за все. І тихе щастя цієї родини було в тій любові, що вони щодня дарували один одному…