З життя
Вона обернулася, дивлячись на незнайомку, і не могла зрозуміти, звідки знає її.

Юлія Павлівна обернулася, дивлячись на молоду жінку, і не могла зрозуміти, хто це і звідки вона її знає.
Жінка підійшла ближче, ледве не впала на слизькому покритті, Юля підхопила її і закам’яніла…
– Анжеліка? Анжела Миронівська? Неймовірно, звідки ти?
– Йшла повз школу, бачу, начебто ти виходиш, я просто онімела… Ну як ти? Як живеш? Чим займаєшся? Тоді поїхала, така ділова, і якось загубилися ми.
– У якому сенсі загубилися? Я телефонувала, але абонент недоступний…
– Я тоді загубила телефон і… закрутилась. Але досить про мене, як ти?
– Слухай, що ми на вулиці, підемо до нас, а знаєш що? У нас завтра невелика вечірка, друзі прийдуть, приїжджай до нас? А?
– Та ні, незручно…
– Все зручно, ну чого ти, подруго, ми ж із садочка разом. Ось адреса, слухай, а ти де зупинилась?
– У готелі.
– Давай до нас? В нас тепер трійка, нещодавно купили.
– Коли? Ой вибач… Це професійне, я працюю рієлтором, ха-ха-ха, ні, Юль… мені на роботі оплачують готель, дякую.
– Ну тоді приїдеш?
– Постараюся, Юль… була рада тебе бачити… Ой, слухай… а твій чоловік? Якось незручно… Або у тебе немає… чоловіка?
– Є, хто жартує? Ми з Борисом одружилися!
– З Борисом?
– Так, з Абрамовим, ти що? Забула? Він в тринадцятій школі вчився, що поряд з моїм домом була, в нашому під’їзді жив… Ти що? Забула? Він на велосипеді нас катав, на рамі й багажнику, пам’ятаєш?
– Аааа… Борис? Так ти за Борю заміж вийшла? Так, пригадую щось.
– Ну так. Вже вісім років разом, у нас двоє дітей, Михайло і Ганнуся, а у тебе?
– Добре, Юль, прийду, обов’язково приїду… поспілкуємось.
– Як добре, що ти мене зустріла.
– Так…
За вечерею Юлія Павлівна, а вдома просто Юля і мамуся, повідомила Борису, що зустріла Анжеліку.
– Яку це Анжеліку, Юль?
– Анжелу Миронівську, пам’ятаєш… ти нас катав, мене завжди на рамі, а її на багажнику.
А ми потім, ой дурні, ха-ха-ха, пам’ятаєш? Зобов’язали тебе нас по черзі катати, ха-ха-ха, мовляв, іншій образливо.
А ти… Потім мене тільки катав і взагалі… став потім лише мене катати… Мені навіть здавалося, що Анжела образилася…
Я навіть подумала тоді, що вона, ха-ха-ха, закохана була в тебе Боря… Ой, дитинство…
– Угу. А що це ти її згадала?
– Так кажу ж тобі, зустріла.
– У нас у місті? А що вона тут робить? Чи, може, живе тут?
– Ні, приїхала на якісь курси. Вона здається рієлтор.
– Рієлтор? Вона ж на когось вчилася, наче?
– Не знаю, завтра дізнаюсь… ми ж тоді роз’їхалися, більше не спілкувалися. А чому ти вирішив, що вона на когось вчилася?
– Не знаю, усі ж вчаться…
– Ну так, завтра спитаю у неї.
– Завтра? Ви що домовились зустрітися? Ти забула, Юль? Васяни ж прийдуть…
– Так я пам’ятаю, ось і запросила Анжелу до нас.
– В якому сенсі? Навіщо?
– Як навіщо? Боря? Вона подруга дитинства… І твоя, між іншим так само…
– Моя то з чого б…
Юлія Павлівна працювала вчителем молодших класів, діти її просто обожнювали, Юля мріяла про таку роботу, тому на роботу летіла, як на крилах, і завжди з роботи йшла хоч і втомлена, але весела.
Сьогодні Юлія була схвильована, ніби щось непокоїло. Все ж добре, але що ж таке?
Щось не давало спокою, а що, Юля не могла зрозуміти.
Прийшла додому, готували з Борисом, вони завжди все робили разом, начебто все добре, але Юлю не покидало липке відчуття, хотілося… Плакати?
Та що ж таке?
Друзі приїхали о сьомій годині, у них поки була лише одна дитина, ровесник Ганнусі, трирічний хлопець, від якого всі подихали сміхом.
Михайло, син Юлі та Бориса, п’яти років, не хотів грати з малюками, пішов до своєї кімнати і увімкнув там мультики.
Друзі сиділи за столом, щось обговорювали, веселилися, Юля вже почала забувати це неприємне відчуття, аж раптом задзвонив дзвінок, Юля здригнулась.
– Хто це? – чомусь зі страхом спитала Юля.
– Та сама ж запросила свою… подругу дитинства, як її… Анфісу…- сміючись відповідає Борис.
– Ах, так… Анжелу… точно.
Юля відкрила двері і впустила приголомшливу Анжелу, яка пахла парфумами, зі свіжою укладкою та іскристими сніжинками в волоссі.
– Ого, подруго, ти…
Легко доторкнувшись щокою до Юліної, пряна, іскриста Анжела скинула шубу на руки господині й легко увірвалася в кімнату…
– Знайомтеся, це Анжела, — якимось байдужим голосом промовила Юля, вона помітила, як змінився в обличчі Боря і вирівнявся Олег…
Весь вечір Анжела була в центрі уваги, сміялась, могла підтримати будь-яку розмову, всі були зачаровані Юліною подругою дитинства, а Юля… У Юлі було якесь нехороше почуття.
До того ж подруга, завуалювавши це під жарт, образливо висміювала Юлю, розповідаючи одну, то іншу історію з дитинства, виставляючи Юлю в непривабливому світлі.
Вона пішла на кухню, сльози підступили до очей, та що ж це таке? Вікно на кухні виходить на балкон і з великої кімнати є вихід на балкон.
Юля не вмикала світла, просто притулилася до вікна, коли почула голоси… Що це…
– Ну так, любий, добре влаштувався, — почула Юля голос подруги, — трикімнатна квартира кажеш? А я повинна тіснитися в однокімнатній?
Ну ти молодець, дітей народжувати у тебе гроші є, так? Кулему свою зодягаєш, взуваєш, як бачу вона і на машині їздить…
На дитину гроші давай. Мене не цікавлять твої проблеми, мені потрібна гарна, трикімнатна квартира, не гірше, ніж у твоєї жінки… Або…
Юля не дослухала, вона з кам’яним обличчям зайшла в велику кімнату, де друзі сиділи одні, розважаючи знуджених дітлахів.
– Юль, щось сталося? Що з тобою? Ти видаєшся без обличчя…
– Н-н-ні, все нормально… Трохи ще стало, випила вина… А де всі?
– Боря пішов покурити, Анжела також, вона курить виявляється?
– Так? Не знала…
Юля старалася веселитися, розмовляти, але все робила через силу, думки металися в голові, Юлю всю вивертало, вона не могла спокійно сидіти.
Повернулися Боря з Анжелою, Анжела веселилася у два рази більше, пила вино, Боря був… розгублений?
Зараз всі підуть… і він також піде, думає Юля, вона вже мысленнно попрощалася з чоловіком.
Те, що вони коханці, не було жодних сумнівів, як так? Коли він встигав?
На роботі не затримується завжди разом, все відкрито, телефон, комп’ютер, все у вільному доступі, отак добре замаскувався…
Юля ледве дочекалася, коли підуть друзі, хлопці розуміли, що відбувається, з чимось зібралися.
Лише Анжела продовжувала, як на нічого не сталося, веселитися.
Ледве двері зачинилися за гостями, Юля відправила дітей до кімнати і сіла на стілець, дивлячись на Анжелу і чоловіка.
– Ну, голуби, і коли ви мені збиралися все розказати? Я взагалі не розумію тебе, Боря… Якщо любов у вас така, навіщо я тобі? Що з мене взяти? Зарплата у мене маленька, спадщину я тобі не принесла, навіщо себе мучити? Збирайся і дуй до неї. Квартирка тобі МОЯ спокою не дає, Анжела? Так вона на іпотеці, забирайте…те. Я знайду куди піти з дітьми.
Як заздрила мені в дитинстві, так і продовжуєш? Забирай його, радій…
Боря намагався щось сказати, але Юля не давала…
– Ха-ха-ха, що це тебе прорвало? Та на що він мені потрібен, твій тютя… Він повинен мені, точніше дитині…
– Якій дитині?
– Юля дай мені все пояснити, — Боря хотів підійти до дружини, але вона зупинила його.
– Боря, у тебе дитина від цієї… жінки?
– Боря, у тебе дитина від цієї жінки? – повторила Анжела Юлю і весело засміялася, — ну що мовчиш?
– Я все поясню, Юля.
– Постарайся, а потім я поясню… Хоча… я зараз розкажу. Пам’ятаєш, літо після школи? Ти тоді з батьками поїхала ще? А твій Боря, він з радістю проводив зі мною ночі і… як логічне завершення всього цього, я завагітніла…
– Навіщо? – Юля підняла очі повні сліз, питаючи у когось… – Навіщо? Для чого тоді тобі я?
– Та бреше вона, Юлька.
Я не пам’ятаю нічого, це було один раз, у Руслана Германова проводи були, я вперше самогон спробував.
Вона поруч сиділа, висла весь вечір, підливала мені… Я не виправдовуюсь, сам винен, вона прийшла через тиждень і сказала, що я її… що напав на неї і вона тепер… вагітна… Сказала, що мати її змушує заяву написати, а вона, мовляв, любить мене і не зробить ні за що цього… Сказала, щоб я просто одружився на ній…
Я відмовився, вона загрожувала, плакала, благала. Потім сказала, що я пожалкую.
Я сказав їй, що якщо дитина і справді моя, то я її не залишу, а якщо я винен, то хай мене карають.
Вона ж не пішла нікуди, я кликав у міліцію, вона відмовилася… Кликав у лікарню…
Потім ти поїхала навчатися, я за тобою, батьки переїхали наші, я втратив її з виду…
П’ять років тому, коли Михайло у нас народився, вона з’явилася.
Почала вимагати гроші на сина…
– І?
– Всі премії все їй віддавав, підробітки, зарплату підняли, мені довелося віддавати на дитину, він-то при чому…
– Ну звісно, — хитро говорить, Анжела, за стільки часу то накопичилося.
– Отак, Юль… Дитина не винна.
– Як звуть вашого сина? – питає Юля.
Боря з Анжелою в один голос говорять… різні імена.
– Отак? Так Саша чи Олекса, Анжел?
– У нього подвійне ім’я, — починає викручуватись Анжела.
– Ти хоч раз бачив свого сина?
– Ні, вживу не бачив, вона мені надсилала фотографії, я їх в окрему папку поклав… Я… ну дитина… Я… Юль, я би хотів і далі допомагати сину…
– Боря, – вкрадливо питає Юля, – а папка випадково не ААААА називається?
Боря почервонів і кивнув.
– Ааа, а то я думала ти зовсім з глузду з’їхав, навіщо-то зберігаєш фото хлопчака, який знімався у дитинстві в радянських фільмах. Анжела, ти зовсім його за дурня маєш? Платить п’ять років тобі просто так гроші, так ти йому ще трішки відредаговані фото актора відправляла?
– Та пішли ви, дурні. Я вас покарала… Як побачила твого Борю тоді, так план і з’явився… Ну думаю, відразу не вийшло, зараз спробую, а він і повівся, дурень.
Все, прощавайте…
– Стій, — Юля загородила їй вихід, — ти справді думаєш, що можеш ось так просто піти? Тобі доведеться віддати все, що тобі віддав мій чоловік, подруго.
– Так, я йду, просто так, — посміхаючись відповідає Анжела, — у вас немає доказів, гроші він давав мені просто так, бо я йому завжди подобалася, зрозуміла? Я, а не ти, прісна булочка.
Я в будь-якому суді доведу, що ми були коханцями, він просто робив мені подарунки, так що угомонись і радій, що так все обійшлося… подруго.
Анжела пішла.
Юля і Боря довго мовчали.
– Чому ти мовчав?
– Боявся втратити тебе…
– Як нерозумно, Боря… сучасний хлопець, яка вагітність через тиждень, ну… ти що?
Боря розвів руками.
– Я обіцяю, Юля, більше ніяких таємниць…
Прошу дуже уважно прочитати цей текст, якщо вам раптом здалося, що автор неправильно використав мовний зворот, що такого не буває і бути не може, що так сто років не розмовляють, що вам не подобається те, що робить автор, і взагалі, автор не виправдовується щодня за помилки і не просить пробачення, нахабіла…
То нам не по дорозі.
Повідомляти мені про те, що ви у свої шістдесят років з невеликим слухаєте рок і носите міні-спідниці, не треба, мені не цікаво.
Старатися образити, принизити тощо, викликати в мене почуття гніву або сорому, також не варто.
Я людина, з плоті й крові, а не цукерка, щоб всім подобатися.
Зі своєю думкою про мій недолік не сюди.
Тут мій дім і мої друзі сюди приходять за гарними емоціями.
Закрийте сторінку і спокійно видаліться, коментатори всякої нечисті й дурощів йдуть у бан.
І мені байдуже, що вам байдуже.
Вихід он там….
