З життя
«Вона відмовилася від сина заради кар’єри, а я прийняла його як рідного»

Пологи в Оксани почалися несподівано — передчасно, на восьмому місяці. Лікарі швидко прийняли рішення, і незабаром вона тримала на руках крихітну донечку. Дівчинку відразу помістили до кувеза — вона була занадто слабка, щоб дихати сама. В очі Оксани набігали сльози, а в серці — тривога, яку неможливо було подолати. Вона вірила, шепотіла крізь сльози: «Моя дитинка виживе… Ми обов’язково поїдемо додому разом…»
Дні в лікарні тягнулися повільно. Оксана майже не спала, що години підходила до вікна, де лежала її дитина, дивилася, молилася, намагалася вірити. Одного разу, виходячи з палати, вона випадково почула розмову двох медиків. У їхніх голосах не було співчуття — лише втома й гіркота.
— Та, у сьомій палаті… — сказав один із лікарів. — Відмовилася годувати. Каже, фігури боїться зіпсувати.
— Гарна, звісно. Тільки що в голові — незрозуміло, — зітхнула медсестра.
Оксана насторожилася. Мова йшла про жінку, яка народила хлопчика кількома днями раніше. Та не лише відмовилася від грудного вигодовування, а йофіційно відписалася від дитини. Мовляв, «у її планах немає бути матір’ю, вона хоче жити для себе».
Чоловік, який приходив у лікарню, був тим, хто колись розбив серце Оксани. Він підходив до сина, дивився крізь скло, торкався крихітної долоньки через рукавички. Коли він побачив, як Оксана ніжно годує хлопчика, усміхається йому, у його очах спалахнуло щось більше, ніж вдячність — надія.
Мати хлопчика в цім часі займалася собою. Новий манікюр, зачіска, запис до косметолога та примірка сукні на виписку. У її думках не було місця для плачу голодної дитини чи безсонних ночей. Вона щиро вважала, що робить правильно. «Я ще занадто молода, щоб сидіти з дитиною. У мене все життя попереду», — говорила вона подругам по телефону.
Оксана приходила до хлопчика кожен день. Вона не забувала й про свою донечку, кожну мить молячись, щоб у неї вистачило сил вижити. Та на жаль… Незабаром лікар повів їй страшну звістку: дівчинка померла. Серце Оксани стислося. Світ потьмянів. У грудях — пустота.
Вона сиділа на ліжку, не в змозі ні говорити, ні плакати. Лише обіймала себе за плечі, ніби намагаючись зібрати по шматочках своє розбите серце. І рано в двері палати постукали. Це був він — той самий чоловік. У руках — квіти та кульки. Він підійшов, опустився на коліна й простягнув до неї руки:
— Поїдемо додому… разом.
Оксана здивувалася. Вона не розуміла. Тоді він обережно поклав їй на руки малюка. Тоді самого хлопчика, якого вона годувала, до якого прив’язалася, як до рідного. Чоловік прийняв рішення — він усиновлює сина сам. Але не сам. З Оксаною. Боім саме вона сталадля цієї дитини справжньою матір’ю.
Того дня вони разом залишили лікарню. Оксана — не сама. Поряд був чоловік, поряд була дитина. У серці — біль від утрати й світло надії.
А та, інша… Мар’яна, колишня дружина чоловіка, стояла біля вікна у святковій сукні. Побачивши, як його зустрічають не її, а Оксану, як квіти й кульки дістаються іншій жінці, вона поблідла на очах. Спочатку вона нічого не зрозуміла. Потім кинулася коридором, розриваючись на крик:
— Що це таке?! Де мій чоловік?! Де мій син?!
На ресепшені її зустріла та сама медсестра, яка бачила її байдужість усі ці дні.
— Заспокойтеся, Мар’яно, — сказала вона втомлено. — Усе гаразд. Тепер ви можете сподіватися собою та своєю красою. У вашого сина тепер є справжня мати.
Оксана з хлопчиком зникли з лікарні. Їх більше ніхто не бачив. Вони переїхали до іншого міста. Почали все спочатку. З чистого аркуша. З любов’ю і довірою.
А Мар’яна залишилася на порозі — з випискою, з сукнею, з ідеальною зачіскою й ні з ким…
Інколи справжнє щастя навіть не там, куди ми йдемо, а в людях, які йдуть з нами.
