З життя
Втеча від тривожного спокою

Залишилася в мене лише одна мрія — втекти якнайдалі від цієї «мами», що не дає спокою ані собі, ані мені.
Кожному віку — своя відпочинок. У дитинстві я з трепетом чекала літніх канікул: тоді батьки завжди були поруч, ми разом екскурсували до річки, влаштовували свята на галявині, сміялися, жили без поспіху. Потім з’явилася перша робота — і відпочинок змінився: чаювання з подругами, прогулянки скверами, рідкісні вечори з книгою. Тепер же відпочинок — це мрія. Щось недосяжне, немов відлуння в тумані.
Мене звуть Соломія Коваль. Мені тридцять шість, і останні дев’ять років я живу у постійному виснаженні. Все почалося з того, що після весілля ми з чоловіком оселилися в домі його матері — нібито «на час, поки не збережемо». Минуло майже десятиліття, а ми досі тут, де мені не дають зітхнути ні тілом, ні душею.
Здавалося б — ідеал: просторий дім, город біля хати, діти ходять до школи поряд, чоловік працює. Живи та радій. Але у цій системі немає щастя. Бо я — не господиня тут. Бо поруч щодня — свекруха, яка не визнає мого «я», мого тіла, моєї втоми.
Для мого Дмитра — це майже ідилія: дві жінки в домі, що крутяться навколо нього. Я — готую, прибираю, бігаю вранці до школи, працюю віддалено, потім знову по колу. Свекруха — контролює, спостерігає, коментує кожен крок. Він же — наче готельний відвідувач: прийшов, поїв, ліг на диван, узяв пульт — і тиша. Жодного «дякую» чи «допомогти?». Чому? Бо батьки його виховували так: «Моя мама все робила сама, то й ти впораєшся», — кинув він колись, навіть не відірвавшись від екрана.
А я вже не вправляюся.
Свекруха Галина Петрівна з гордістю розповідає, як сама виростила двох синів, тягла на собі хазяйство та роботу. Носить цю історію, як ордени. Та чомусь забуває згадати, що чоловік кинув її заради молодшої. А тепер вона живе з купою хвороб і питає: «За що?». Відповідь же поруч — себе не шкодувала. І інших теж.
У неї свій культ: культ праці до знемоги. Особливо — на городі. О, це окрема історія. Її гасло: «Хто в землі копається — той Богу вподобається!» Яблука, цибуля, банки, помідори, кабачки — усе своїми руками. Та не від радості, а тому що «так треба». І я, як невістка, маю брати участь. Не хочеш? — Ледащиця. Втомилася? — Сама винувата, м’якотіла.
Нещодавно повернулися з города. Кілька мішків з картоплею, банками, цибулею. Свекруха прикривалася хворобою, я ледве пересувала ноги. А Дмитро? Лежав на дивані. Навіть не встав зустріти. Дивився телевізор, ніби так і має бути. Ніби жінки й народжені тягати важке. Навіть поглядом не провів.
Того вечора щось у мені розірвалося. Сиділа на кухні, брудна, знесилена, у сльозах — і раптом зрозуміла: більше так не можу. Мені не тридцять шість — всі сто. І ніякі баклажани не варті мого життя. Хочу просто вихідних. Просто ранку без дзвінка. Просто тиші й власних думок.
Ухвалила рішення: виїжджаю. Заберу дітей, повернуся до батьків. Скільки можна чекати, поки хтось зміниться? Змінююся я. Більше не мушу бути героїнею. Не мушу доводити свекрусі, що гідна її сина. Я вже гідна. Я — людина.
Найближчими днями скажу чоловікові. Нехай вирішує: йому важливіше мати з грядками чи родина, що втомилася жити за чужими звичаями. Бо здоров’я — це не лише огірки з города. Це мир у душі, легкість у тілі й вільний простір у домівці.
Не хочу стати жінкою, що прокинеться одного дня з купою хвороб і питанням: «Навіщо я себе знищила?» Краще куплю овочі на ринку. А вихідні проведу з дітьми у парку — на велосипедах, із ковдрою, морозивом. Де пахне не потом і землею, а щастям і свободою.
