Ви помилились, я не ваша наречена

Ви помилились, я не ваша наречена.

І навіщо ми це робимо? Ця історія справді мала місце, і закінчилась вона досить сумно для однієї пані. Точніше – для двох. А все почалося досить банально.

Батьки Вовка давно хотіли, щоб він одружився. Судіть самі, – симпатичний, здоровий парубок, працює на оборонному заводі, заробляє добрі гроші, і при цьому – холостякує. Заробіток він віддавав батькам лише частково, решту проїдав. Витрачав на розваги та ресторани, і навіть автомобіль не планував купувати. Хоча й міг би назбирати за півроку. Навіщо? Коли гроші є, можна і на таксі поїхати. Життя – казка. У вільний час ти ситий і веселий, і ніхто не має права тебе чіпати. Окрім батьків, звісно. Але ж для цього і є батьки – сина повчати. Так думав Вовка.

А його мати з батьком мали інші думки. Думали, думали, і вирішили діяти кардинально.

Обговорили вони одного разу питання з сусідкою Фаїною, у якої була дочка Галя – також на виданні, але поки нікому не потрібна. Фаїна, одразу після розмови з батьками Вовка, зловила його на вузькій стежині. Заманила до себе додому під приводом допомоги з важкою сумкою.

Вовка був добрим парубком, тому погодився допомогти. Жінка, в знак вдячності, запросила його на кухню, коньячком пригостила, все так весело й доброзичливо.
– Ми, Вова, люди прості, каже вона, – цінуємо доброту в інших. Хочемо тобі подякувати за твою чуйність.
Вова не відмовився, жінка ж просила. Випив чарочку, а вона другу наливає. Мовляв, наперед.

А тут і дочка її з’являється, як Галя представляється. Вовка, несподівано, посміхнувся, але даремно. Бо Фаїна тут же запросила його на завтра до них у гості, вже – ніби – на день народження дочки.

Вовка, під дією коньяку, звісно погодився. Довго думати не довелось. Завтра субота, можна і повеселитися.

І так гульнув, що лише наступного ранку прокинувся. А в понеділок прямо з їхнього дому поїхав на завод. Ввечері повернувся додому і невесело каже батькам:
– Здається, я влип… Тепер доведеться одружитися…
Мати з батьком зітхнули з полегшенням і посміхнулися.

Час до весілля пройшов швидко. Коли справ багато, час не йде, а летить. Потрібно було ресторан замовити, костюм і сукню для нареченої пошити, золоті каблучки знайти ті, які нареченій сподобаються, транспорт для гостей оплатити заздалегідь… Вовка, спостерігаючи як його гроші витрачаються, ставав все похмурішим.

Та не в тому справа була, що любив він цю Галю. Просто сказав жартома: “Як порядний чоловік, мабуть, повинен одружитися…”, а Галя з матір’ю вчепилися намертво. І тепер що, за слово свою страждати має людина?

А Галина, щаслива, ще й натякає:
– Вова, готуйся до викупу нареченої!
– Що? – нахмурився він. – Якого викупу? Давай зробимо просто: прийду за тобою, сядемо спокійно в машину, і поїдемо в рацс.
– Ні! – упирається наречена. – Я хочу, щоб все було так, як мама каже.
– Ах, як мама каже?.. – промовив крізь зуби Вовка, і знову згадав перший день їхнього знайомства. Останні дні він тільки тим і займався, що згадував той день, коли допоміг Фаїні донести речі додому, підозрюючи, що їх знайомство з Галею було зовсім не випадковим, а чітко розробленим сценарієм майбутньої тещі.

Але, все-таки, настав той день, коли Вовка, з важким серцем натягнув на себе наряд нареченого, і поїхав на найнятій машині за нареченою. Поїхав, як ідіот. Адже можна було пішки дійти до сусіднього двору. Але, бач, так не прийнято. Треба, щоб усі бачили, що наречений за нареченою їде.

Ще не встиг він увійти до потрібного під’їзду, як на нього з усіх боків накинулися подружки нареченої, з вимогою платити за кожну сходинку, яка приведе його до щастя.

Він у думках відсторонено скрипнув зубами і, щоб від нього скоріше відчепилися, сунув подружкам заздалегідь розміняні купюри. Його вже почало трусити не тільки від цієї церемонії, а й від думки, що скоро в рацсі доведеться брехати, що він любить наречену.

Проклинаючи – знову у думках – весь світ, він підійнявся на другий поверх, увійшов у відчинені двері їхньої квартири і побачив не одну, а відразу п’ять наречених, які стояли перед ним з обличчями, закритими щільною мереживною тканиною.

І чергова подружка нареченої урочисто заявляє:
– Тепер наречений має з першого разу вгадати, хто з цих наречених – його кохана Галина. За кожну помилку нареченому доведеться платити великий штраф!
– Ах, вам ще й штраф потрібно платити? – пробурмотів вголос Вовка, і всі навколо засміялися, сприймаючи його слова за жарт.

Цілу хвилину він стояв і з ненавистю дивився на цих дівчат, розуміючи, що у нього залишається все менше і менше часу для відступу. Присутні думали, що він намагається вгадати – хто з них справжня наречена, а він, майже знепритомнівши, намагався змусити себе зробити правильний вчинок.

І він, зрештою, зважився. Вибравши з цих, вбраних у білі сукні дівчат, одну, за фігурою й статурою найменш схожу на Галю, він міцно вхопив її за руку і нервово вигукнув:
– Ось моя наречена!
Сказав, і швидко пішов з нею до виходу, не випускаючи руку дівчини. Дівчина, сприймаючи все це за звичайне жартування, весело засміялася і, підкоряючись, поспішила за ним.

Усі навколо радісно зареготали і закричали:
– Наречений помилився! З нього штраф! Десять тисяч!

Поки вони кричали і сміялися, Вовка з дівчиною вже вибігли з під’їзду, і він затягнув її в замовлене авто.
– Ви що? – тільки тут отямилася дівчина, але в машину, чомусь, автоматично сіла. – Ви помилилися, я не ваша наречена!
– Я знаю! – вигукнув нервово Вовка, і тут же наказав водію. – Жени швидше! Поїхали звідси!
Машина плавно рушила, і дівчина швидко зірвала з обличчя тканину.
– Що ви робите?! Ви ж помилилися! Зупиніть машину!
– Ні, я не помилився! – затряс він головою, дивлячись їй в очі своїми сповненими розпачу. – Я зовсім не помилився!
І сталося ще щось дивне, і дуже незрозуміле. То чи дівчина прочитала в його очах щось таке, дуже їй зрозуміле, але вона, чомусь, одразу заспокоїлася. Лише обережно спитала:
– А ви, Вова, впевнені, що правильно робите?

Вовка, продовжуючи дивитися дівчини в очі, так само відчайдушно закивав.
– Так ви Галину, взагалі, що любите? – знову спитала вона.
– Я її не-на-ви-джу, – пошепки промовив Вовка.
– І куди ж ми тепер їдемо? – поцікавилася дівчина.
– Як куди? – Водій здивовано оглянувся. – Невже ми їдемо не в рацс?
– Ні, командире… – печально сказав Вовка. – Ми їдемо не туди.
– Я не зрозумів! – Авто різко загальмувало.
– Тепер мені, мабуть, треба від усіх кудись сховатися… – Вовка знову подивився цієї розуміючої дівчини в очі, і вона посміхнулася.
– А хочете, я вас сховаю? – запропонувала вона.
– Стій, молодята! – обурено вигукнув водій. – І чому ми не їдемо в рацс? У мене ж весь ваш маршрут розписан!

– Не хвилюйтеся, ми вам додатково заплатимо, – впевнено сказала дівчина. – Тільки відвезіть нас ось за цією адресою. – І вона назвала вулицю і будинок. І Вовка також швидше підтвердив: – Так! Ми заплатимо! По подвійному тарифу! Тільки ви, будь ласка, якщо вам зараз почнуть дзвонити мої родичі, нікому не відповідайте!

Скандал, звісно, був грандіозним. Батьки Вовка, разом з Фаїною навіть у поліцію намагалися заявити про зникнення нареченого. Але там тільки сміялися, і радили звертатись на телебачення, щоб через нього звернутися до втеклого з-під вівтаря.

Вовка боявся повертатися додому тижнів зо два, і Валя – так звали дівчину, яка його врятувала, стала для своєї подружки Галини ворогом номер один.

Але через пару місяців Вовка і Валя одружилися. Причому – за взаємним коханням. Хлопець після весілля одразу змінився, став зразковим і неп’ючим чоловіком. Тому що, зрештою, купив він машину. А ось квартиру їм довелося вибирати подалі від того району, де живуть Фаїна з дочкою.