Загадкова колега

Странна колега

Нова співробітниця відразу викликала у Ганни цікавість. Але дівчина явно уникала колег, не ходила з ними в кафе при офісі, та після закінчення робочого дня одразу ж брала сумочку, натягувала на голову кепку й поспішала до стоянки, ні з ким не спілкуючись. Її посадили за сусідній стіл з Ганною. Ганна чула, як вона відповідає на дзвінки. Голос у неї був приємний…

— Ганно, ти з новою так і не поговорила? — якось запитала Оля, старший менеджер зміни. — Здається, з нею все добре, і по показниках вона відмінний працівник… Але якась вже надто замкнута. Працює у нас більше місяця, а жодного приятеля не завела. Навіть в обличчя її ніхто толком не пам’ятає.

Ганна знизала плечима:

— Ні, не спілкувалася. Один раз попросила у неї передати олівець, вона кинула, не дивлячись на мене… Навіть образливо якось.

— Ну, може, з часом почне з кимось спілкуватися…

Скоро Ганна дізналася, що освіта новенької ніяк не відповідає її теперішній роботі. Виявилося, що Віка (так звали дівчину) закінчила біологічний факультет і навіть має науковий ступінь кандидата наук. Як же вона опинилася тут, у звичайному кол-центрі, де переважно працюють студенти й молоді люди, які тільки-но отримали диплом і не встигли знайти нічого кращого?

Цікавість змусила Ганну підійти до Віки під час перерви і поставити їй питання щодо роботи. Віка опустила голову і, не дивлячись на Ганну, відповіла їй тихим голосом. Ганні здалося, що Віка спеціально тримає голову так, щоб волосся падало на обличчя.

— Може, вона чимось хворіє? — питали один в одного колеги з кол-центру.

— Та ні, просто в неї висипи, ось і ховається, — жартував Олег, системний адміністратор, який вважав себе головним дотепником кол-центру.

Одного разу Ганні довелося залишитися на роботі довше звичайного. Кол-центр спорожнів, дівчина залишилася одна, щоб дописати звіт по вихідних дзвінках. Закінчивши, вона відправила звіт на електронку менеджеру і поглянула на годинник. Жах, майже дев’ята вечора, а ще додому діставатися годину. Казали ж їй, потрібно все вчасно робити.

Ганна зітхнула, вимкнула комп’ютер, взяла своє пальто із шафи, замкнула офіс і пішла додому. Вийшовши з офісного центру, вона зрозуміла, що йде дощ. А парасольку, на жаль, залишила вдома. Поки дійде до метро, встигне промокнути до нитки. Ну який це день такий? Коли ж він закінчиться нарешті?

— Можу підвезти, якщо хочеш, — почувся поруч із Ганною знайомий голос.

Ганна обернулася і побачила, що з іншого боку від входу до центру стоїть висока дівчина в кепці й толстовці. Це ж Віка!

— Віко, це ти? — здивовано запитала Ганна.

Дівчина кивнула.

— Так, я забула телефон в офісі. Довелося повернутися. Дивлюсь — ти виходиш. Якщо почекаєш, довезу, куди треба. Дощ буде, а я на машині.

— Дякую, не відмовлюсь, — усміхнулася Ганна.

Через десять хвилин дівчата сіли в машину Віки. Вперше Ганна змогла розгледіти її обличчя. І жахнулася. На щоці Віки видніється шрам, ніс ніби вдавлений у череп, а одне око наполовину прикрито опущеним віком.

Відчувши на собі погляд колеги, Віка усміхнулася:

— Питай, якщо цікаво.

Ганна похитала головою:

— Та ні, все нормально.

— Давай, ненормально ж, — Віка зітхнула. — Скільки мені ще ховатися? Так, у мене є деякі проблеми. Серйозні проблеми. Я не завжди такою була. Куди тобі, до речі?

Ганна назвала адресу.

— Хочеш — розкажу, як це сталося? Якраз їхати довго, встигну. Знаєш, мені справді хочеться з кимось поділитися. Так важко постійно тримати все в собі…

— Ну добре. Якщо тобі хочеться. Якщо ні, не обов’язково. Справді, — усміхнулася Ганна. — Я не дуже цікава. І нікому не розповім, якщо це важливо.

І Віка почала свою історію.

Вікторія була пізньою дитиною. Її матері, викладачці кафедри ботаніки, було вже за сорок, батькові й зовсім виповнилося п’ятдесят. Вони вже не сподівалися стати батьками. Але все ж чудо сталося. Для сім’ї це було великою радістю.

— Ми обійшли природу, мабуть, — говорила з усмішкою мама Віки.

— То донечку назовемо перемогою, себто Вікторією, — жартував її батько.

Дуже швидко стало очевидно, що Віка має неабиякий талант до навчання. У три роки вона вже з цікавістю гортала енциклопедії про живу природу, у шість пішла до школи, закінчивши її з відзнакою. Після вступила до університету на біологічний факультет.

Батьки не могли натішитися її успіхами. Напевне, дівчину чекали великі досягнення. Проте, плануючи майбутнє Віки, її батьки не врахували однієї обставини. Присвячуючи весь час навчанню, дівчина майже не спілкувалася зі своїми однолітками. Її оточували книги, вона закохувалася у наукові концепції та теорії, а на стіні в її кімнаті висіли портрети не симпатичних хлопців із модних груп, а видатних учених.

Це не могло не відбитися на особливостях характеру Віки. Вона виростала замкнутою і не дуже комунікабельною. Однолітки її лякали, а вона викликала у них здивування і неприйняття. Занадто розумна, не здатна говорити ні про що, окрім науки, вона не страждала від самотності, поки не почала перетворюватися на юну дівчину.

Природа взяла своє. Віка зрозуміла, що тепер їй хочеться читати не лише монографії та статті про сучасні тенденції генетики і цитології, а й любовні романи. Романи вона ховала під матрац у своїй кімнаті: якби її мама знайшла таку недостойну літературу, вона б, напевне, влаштувала скандал.

У Віки була ще одна таємниця. Вона страждала від власної некрасивості. Точніше, була впевнена в тому, що жахливо негарна. Високий зріст, маленькі груди, непропорційно довгі й худі ноги, просте обличчя, ніс картоплею, широкі вилиці… Все це здавалося Вікторії негармонійним, не здатним викликати ні в кого жодних почуттів, окрім жалості.

Час минав. Віка закінчила аспірантуру, стала кандидатом наук. Вона почала викладати на кафедрі генетики. Студенти із задоволенням відвідували її лекції: Віка вміла захопити темою і на пальцях пояснити найскладніші концепції. Здавалося, що все складається вдало. Але Вікторія чекала любові й мріяла про чоловіка, який прийме її такою, якою вона є, з усіма її недоліками. А недоліків у собі Віка бачила чимало.

І скоро зустріла його. Точніше, ЙОГО. І закохалася майже відразу, безтями. У людину, яка була повною її протилежністю.

Віка ходила до тренажерного залу, досить престижного, і добре, що заробляла вона немало. І в цьому залі вона познайомилася з Данилом. Даня був сином багатих батьків, таких називають “мажорами”. З дитинства йому діставалося все, чого він хотів. Без праці та зусиль. Побачивши Віку, яка старанно крутила педалі велотренажеру, він вирішив познайомитися з нею лише для того, щоб вкотре перевірити силу свого чоловічого шарму. І Віка, з якою ніхто раніше не знайомився, була вражена його усмішкою, поглядом, манерою триматися.

Даня взяв у дівчини телефон і подзвонив наступного дня. Для нього Віка була кумедною істотою, подібної до якої він ніколи раніше не зустрічав. Віка ж бачила в Дані свою велику любов, чоловіка, заради якого вона готова зробити все, що завгодно. І молодий чоловік швидко відчув, що дівчина перебуває в повній його владі.

Спочатку він просив її перенести заняття в університеті заради зустрічі з ним. Потім вимагав змінити стиль одягу. Раніше завжди одягнена в джинси й толстовки, Віка почала носити міні, короткі топи і підбори. Дане подобалося, що він ніби керує такою розумною, незвичайною дівчиною. І йому хотілося все більшого.

— Киценько, ти в мене дуже красива, — казав він. — Але, знаєш, мені завжди подобалися дівчата з великим бюстом. Якби у тебе був трохи більший розмір, ти була б просто ідеальною.

Добре обдумавши і оцінивши всі ризики, Віка пішла на першу пластичну операцію. Даня був у захваті і хвалився друзям, що є “учена”, яка для нього “вставила груди”.

На цьому Даня не хотів зупинятися. Віка підкачала губи, збільшила вилиці, навіть трохи підкоригувала повіки… Її робота страждала, колеги не розуміли, що відбувається з дівчиною, яка ще нещодавно була захоплена тільки наукою. Віка все частіше не приходила на пари, що викликало невдоволення інших викладачів, змушених її заміняти.

Віці здавалося, що так і має бути. Вона жертвує собою заради того, щоб коханому було добре. І він обов’язково оцінить її старання. А попереду пропозиція руки і серця. Будиночок біля моря, троє або навіть четверо дітей, щаслива старість… У мріях Віки вимальовувалися ідеальні картини. Тоді як Даня продовжував розважатися, пропонуючи їй все нові і нові болісні зміни. У Віки не було подруг, які б сказали їй, що відбувається щось жахливе, а мати дівчини не піднімала розмову про зміни, що відбуваються. Вона ігнорувала те, що відбувається, думаючи про свій спокій, а не про благополуччя доньки.

Закінчилося все трагічно. Віка зважилася на чергове втручання: захотіла трохи підкоригувати брови. Грошей майже не залишалося, довелося йти до хірурга, який брав за свої послуги малі гроші… Відбулося зараження… Півроку вона провела у лікарні, перенісши кілька операцій. Після цього її зовнішність дійсно змінилася радикально.

Даня відвідав її у лікарні тільки одного разу. Побачивши набрякле обличчя Віки і шви, він вирішив розійтися з нею остаточно. Хлопець не відповідав на дзвінки, не реагував на повідомлення Віки в соцмережах, а незабаром вона побачила на його сторінці фото з іншою, яку він називав своєю нареченою.

Для Віки це було ударом. Але вона змогла взяти себе в руки. Заради науки. Заради того, щоб жити далі і знову викладати та повернутися до університету, звідки їй довелося звільнитися через стан здоров’я.

Через півроку дівчина виписалася з лікарні. Їй потрібно було відновити зовнішність. З таким обличчям викладати вона не хотіла. Соромилася свого вигляду. А значить, потрібні гроші на операцію, складну і дуже дорогу.

— Тепер працюю в вас і ще в одному місці. І реферати пишу на замовлення, — закінчила Віка свою розповідь.

Машина вже давно стояла біля під’їзду будинку, де жила Ганна. Дівчина дивилася на Віку, в її очах блищали сльози.

— Як він міг так з тобою вчинити? Це ж яким треба бути…? — тремтячим голосом запитала вона.

Віка провела руками по обличчю і задумливо подивилася у вікно, по якому стікали краплі дощу.

— Знаєш, зате я зрозуміла дуже важливу річ. Мінятися треба тільки для себе. І ні в якому разі не слід приносити себе в жертву. Нікому і ніколи. Ні задля кохання, ні заради дружби…