Занадто ідеальна

Вікторія не відповіла, лише мовчки розвернулася на підборах і почала віддалятися від цього місця. Її переповнювало обурення, але що тут могла вдіяти? Та й чи потрібно?

Все, чого Вікторія досягла у житті, було завдяки її власним зусиллям. У школі вона завжди прагнула отримувати лише відмінні оцінки, чим дивувала вчителів та однокласників. Вона була з тих, хто плаче через четвірку. Однолітки крутили пальцем біля скроні й заздрили Вікторії тихо. А вчителі говорили, що не можна так зациклюватися, що інколи помилятися — це нормально, й можна отримати п’ятірку наступного разу. Але Вікторії треба було отримати її зараз. Негайно.

Повертаючись додому зі школи, вона одразу бралася за уроки. Мама і бабуся дивувалися з її старанності.

— Іди, погуляй, Вікторію! Яка чудова погода, — говорила бабуся.

— Завтра контрольна. Треба готуватись, — відповідала дівчинка.

І, змахнувши свою гарну косу назад, вона бралася за підручники. Читати книги Вікторія теж дуже любила.

— Зір зіпсуєш! Казала ж тобі, не можна стільки сидіти за книжками! — казала мама.

— Ну, ще трішечки! Дуже цікаво, — просила Вікторія, тримаючи книгу, яку щойно читала з запалом.

Мама хитала головою й ішла на кухню, де вони з бабусею обговорювали, яке блискуче майбутнє чекає на їхню дівчинку.

— Тільки б не за рахунок здоров’я! — завжди додавала бабуся. — Дасть Бог…

Звісно, школу Вікторія закінчила із золотою медаллю. Вступила до престижного університету, подолавши конкуренцію. І там відзначалася своєю завзятістю.

Роботу Вікторії шукати не довелося. Її запросили на роботу одразу ж після захисту диплому. Дівчина навіть мала змогу обирати між двома місцями. Обрала те, що ближче до дому.

З її старанністю все на роботі йшло чудово. Її зусилля помічали, підтримували, й доходи зростали. Невдовзі Вікторія придбала квартиру й переїхала від мами та бабусі.

— Ох, онучко, — зітхала бабуся, — ти вже давно доросла, хочеш жити окремо, я розумію… Але так будемо за тобою сумувати!

— Не переживай, бабусю! Я часто приїжджатиму, адже ми в одному місті живемо, а не за сто кілометрів, — усміхалася Вікторія, обіймаючи бабусю.

— Лише якщо з’явиться наречений, приводь до нас, на оглядини, — з усмішкою та сльозами говорила бабуся. — А то ти виглядна дівчина, при грошах, можуть обдурити. А у мене око гостре, я їх бачу здалека, шахраїв.

— Ой, бабусю, я теж не дурочка. Я й сама це зрозумію.

— Диви, що розгледіла одна, — хмурилася бабуся й значно дивилася на маму Вікторії Ольгу, а та обурювалася:

— Мамо, ну припини! Чи все життя мені будеш нагадувати?

Мама Вікторії не любила згадувати про свого колишнього коханого. Того самого, від якого вона колись втратила голову, і від якого народила Вікторію. Вона приховала від матері факт знайомства з ним, а він обдурив дівчину і виявився не тим, ким себе представляв. І зрештою потрапив до в’язниці. Відти він і надіслав звістку Ользі, думав, що вона його досі любить і пробачить, але вона не пробачила. А Вікторію вирішила народити й ніколи про це не шкодувала. У дівчинки було все, адже мамі допомагала бабуся…

На противагу бабусиним порадам, Вікторія не поспішала знайомити свою родину з Тимуром. Він їй подобався, просто подобався. Їй від нього нічого не потрібно, що в свою чергу підкорило Тимура. Розумна, красива дівчина, впевнена у собі, сама за себе платить і повністю незалежна. Крім того, Тимур нещодавно розлучився з дівчиною, що була повною протилежністю Вікторії. Зірки зійшлися.

Тимур — вільний художник, із тих, хто ще “не знайшов себе”. Практичній та прагматичній Вікторії бракувало такої романтики в житті. А Тимур був дуже романтичний. Дарував квіти, купував подарунки, часто на останні гроші, так як грошей йому завжди не вистачало. Замовлення або були, або ні. Але одна річ була певна — Тимур мав талант. А Вікторія стала його музою. Він писав її портрети, і вони чудово продавались, а часом втрачав натхнення й впадав у депресію, та зовсім нічого не писав. Вікторія часто казала йому, щоб він не лінувався. Для успіху в житті йому бракувало лише наполегливості, адже талант у нього був. А він завжди віджартовувався, що для щастя йому не вистачає лише її, Вікторії. І вони вирушали в спальню…

Тимур часто залишався ночувати у Вікторії. У його однокімнатній квартирі була майстерня. Усе було завалено полотнами і фарбами, а маленький старенький диванчик, на якому він інколи спав, стояв на кухні.

Жити разом Вікторія не пропонувала, а він і не наполягав. Вікторія не контролювала Тимура, заміж не кликала, про сім’ю та дітей не мріяла, дорогі подарунки не випрошувала, як його попередня дівчина, та й навіщо? Вона сама могла собі купити все, що захоче.

Вікторія часто платила не лише за себе, але й за нього: романтична вечеря в ресторані, поїздки та інші розваги, пробачаючи йому черговий “бездоглядний період”, але завжди пропонувала рішення. Вона намагалася допомогти Тимуру покращити продажі картин та збільшити кількість замовлень, іноді пропонувала йому місце роботи, де він міг би заробляти, не відмовляючись від малювання. Але нововведення Тимуру не подобалися, а що стосується роботи, його завжди щось не влаштовувало. Або заробіток, або графік. Він сумно всміхався і казав, що він вільна пташка і, очевидно, так воно і є. Вікторія не погоджувалася і намагалася допомогти коханому.

Проте, незважаючи на все це, чоловік її повністю влаштовував, і жодних претензій вона йому не висловлювала. Їй було добре з ним. Лише з ним вона відпочивала душею і тілом.

Але одного разу, під час чергової прогулянки після нічого не значущих розмов про погоду та події в культурному світі, якими зазвичай цікавився Тимур, він несподівано заявив, що їм потрібно розійтися. Вікторія була шокована. Вони зупинилися і сіли на лавочку. Вікторія вже подумки планувала сьогоднішню спільну вечерю, навіть заздалегідь приготувала їжу й напої. Після прогулянки вони мали піти до неї. Нічого не віщувало такого розвитку подій…

Тимур почав путано пояснювати, що вона для нього “занадто хороша”, а він у житті ще нічого значного не досяг, фінансове становище у нього нестабільне, йому нічого їй запропонувати. А Вікторія така вся крута і самодостатня. Сама вирішує свої проблеми, нічого ні в кого не просить, поводиться впевнено і незалежно, і у неї є гроші.

— А мене це дратує! Розумієш, дратує! — заявив Тимур. — Ти сама вирішуєш, як і куди їх витратити, ні в чому собі не відмовляєш. Ти можеш купити собі все, що захочеш, а я раху ю копійки. Я ж бачу вираз твого обличчя, коли ти отримуєш мої подарунки. Ти ввічлива дівчина, кажеш “дякую” й інші ніжності, однак те, на що я збираю два місяці, ти можеш купити прямо зараз, одним махом, витягнувши зі сумочки карт.

— Тобто тебе дратує мій добробут?! — Вікторія була приголомшена. — Як ти можеш так говорити? Адже кому, як не тобі, відомо, як мені ці гроші дістаються! Я дуже багато працюю для цього. І закидати мені мій власний добробут? Я ж тебе ні словом, ні ділом не дорікнула. Ні до чого не примушувала, не висміювала…

Тимур мовчав і сидів, відвернувшись від неї.

Вікторія просто підвелася і рушила геть. Навіщо ці розмови, до чого? Замість того щоб спробувати досягти її рівня, чоловік просто відступив. Він міг би поділитися з нею своїми переживаннями, і вони б обов’язково знайшли рішення. Але ні. Він вирішив розійтися. Гроші його дратують! Та хто тобі заважає заробляти? Розум є, талант, руки золоті, працюй, твори! Ні! Ну гаразд. Хай живе сам собі. Він же вільна пташка…

Вікторія була дуже зла на Тимура. Мала рацію тоді бабуся, навколо повно охочих нажитися на чужому зусиллі, а потім ще й висловити претензії.

***

— Ну чого ж ти все не познайомиш нас зі своїм нареченим? — запитала бабуся під час чергового візиту Вікторії.

— А нема його, нареченого, бабусю… — сумно відповіла онука.

— Як нема, дівчинко? Не може бути.

— Може. Мабуть, мені доведеться одній кукувати. Як там кажуть, з сорока котами, — усміхнулася Вікторія.

— Не журись, донечко, які твої роки! — сказала мама. — Потрібно просто шукати собі рівню.

— Може й треба. Але мені чомусь не хочеться. Я зрозуміла, що можу все робити сама, навіщо мені зайвий тягар? Нерви тріпати?

Незважаючи на настрій, Вікторія через деякий час усе ж зуміла знайти своє кохання. Точно такий же цілеспрямований молодий чоловік полюбив дівчину, а вона полюбила його.

Вони розуміли одне одного з напівслова, бо були дуже схожі. Наполегливою працею вони планомірно досягали своїх цілей. Разом, спільно. Вони обговорювали свої плани та ділилися досягненнями.

А Тимура Вікторія одного разу побачила на вулиці. Він малював якусь дівчину, сидячи перед мольбертом на бульварі. Поруч із ним сиділи й інші художники, що малювали з натури. Вікторія не відразу його впізнала. Тимур виглядав якимось втомленим і трохи осунувся. А вона його впізнала одразу, і швидко відвела погляд, ніби не була знайома з ним.

Вікторія, проходячи повз у своїх нових туфлях, які колись називав Тимур, двома його зарплатами, подумала, що кожному своє. Очевидно, йому було комфортно на його рівні. І вище він не збирався. Як кажуть, краще синиця в руках, ніж журавель у небі…