Занадто особлива для провінції

Відмінно підходить лише для міста

Коли Настя зрозуміла, що сесія затягнеться цього разу, вона неймовірно зраділа. Минулого літа вона провела у селі, і це їй зовсім не сподобалось. Поки вона навчалася в університеті, вона проживала в тітки у великому місті кілька років. Вона настільки звикла до міського життя, що повертатися в рідне село їй зовсім не хотілося.

Навчаючись у виші, Настя звикла до самостійності та різних переваг міського життя, тож зовсім не прагнула їхати в село. Вона хоч і виросла там, але тепер усе в рідному селі здавалося їй абсурдним і недоречним. Підписуйтесь на фейсбук, інстаграм та телеграм, залишайтеся на зв’язку!

Домашнє господарство, живність, самі люди, вічні турботи та порожні турботи. Ніяких тобі лате з мигдальним молоком у кав’ярні, клубів та ресторанів. Навіть інтернет відмовлявся нормально працювати в цій глушині. Чорт забирай!

Про метро та таксі доведеться забути на все літо, хоча там і поїхати нікуди. Натомість всюди гавкають собаки, ніби їм більше нема чим зайнятися, а вранці, як навіжені, кукурікають півні, яким не терпиться прокинутися раніше за всіх.

До хорошого життя звикаєш швидко. Настя звикла жити в місті за п’ять років – три роки в університеті та два роки в коледжі.

Мамина сестра, тітка Соня, покинула батьківський дім ще в юності й переїхала до міста, і Настя дуже поважала її за це. Перспектива пожити в селі не приваблювала молоду студентку, але відмовити матері вона не змогла.

Так, вона скучила за мамою, але її зовсім не приваблювали думки про важку роботу в садку і вдома, відсутність звичних розваг і банальних зручностей, без яких вона вже просто не уявляла свого життя.

Боже, у будинку навіть кондиціонера немає! Як там жити?

Сільські жителі здавалися їй недалекими та обмеженими. Місцеві дівчата не знали про існування хайлайтера, Tinder і Netflix. На запитання, що вони дивляться без Netflix, всі абстрактно відповідали “телевізор”.

– А як знайомитеся з хлопцями, якщо немає Tinder?

– А навіщо знайомитися? Всі один одного знають.

Настя з тремтінням згадувала минуле літо. Вона так і не змогла облаштуватися в рідному домі. Усі три місяці чекала кінця літа і мріяла якнайшвидше повернутися в звичне середовище. І ось тепер, наприкінці червня, їй знову доведеться повернутися туди…

Поїзд, потім електричка. Через запотіле скло видно поля, які змінюються лісами, що проносяться повз. Електричка відвозить її все далі від цивілізації, а душа її плаче.

Це ще не кінець шляху – електричка зупиняється в райцентрі з похмурими п’ятиповерхівками, звідки в село ходить автобус. Точніше сказати, його умовність. Сарай на колесах. Далі буде ще гірше.

Настя, вже на фінішній прямій, проклинала всіх на світі. Водія, який, здавалося, навмисно наїжджав на кожну ямку, себе, за те, що погодилася поїхати додому, а не залишилася в гуртожитку чи у тітки, матір, яка народила її в селі, і далі за списком.

Лише вийшовши з автобуса, вона впала в мамині обійми.

– Дай поцілую! Рік не бачила свою дитину! – радісно вскрикнула Олена Михайлівна.

– Мамо! – буркнула Настя, трохи пом’якшавши. – Все, відпусти.

– А чому ти така невдоволена? – з посмішкою запитала мати, взявши на себе дві третини сумок. – Подивись веселіше, ти вдома і попереду все літо!

– Це мене і лякає! – застогнала дочка. – Літо в селі…

– Тут повітря чистіше і екологія краща, – категорично відповіла Олена. – Це факт! І люди тут добріші, все у всіх на виду.

– Всі все знають! – підтакнула Настя. – Як тато завжди казав – на одному кінці села хтось зітхнув, а на іншому вже всі в курсі!

– Тато не зовсім так казав! – усміхнулася мати. – А це і не дуже погано. Це накладає відповідальність. Всі все знають і тому себе гідно поводять! Чи принаймні намагаються. Дурнів усюди вистачає. І в місті теж.

– Як люди, які вважають, що суші – це просто рис з рибою, можуть бути гідними? – побачивши здивування на обличчі дочки, Олена розсміялась.

– Ти в мене ще маленька! Задираєш носа через дрібниці. Єдине, що в селі гірше – це ґрунтова дорога. Тут не посперечаєшся.

На цьому суперечка, здавалося, завершилася. Насправді ж мати й дочка поверталися до цієї теми постійно. Настю дратувало все, починаючи від сільської їжі і закінчуючи виєм собак, але найбільше їй дошкуляли люди, які не знають іншого життя. Серед них дівчина відчувала себе чужою.

– Не будь такою гордою! – застерігала її Олена Михайлівна, іноді ловлячи себе на думці, що вона вже вп’яте за день говорить ці слова. Як об стінку горохом.

Можливо, дитині просто подобається відчувати, що вона не така, як усі, що вона краща? Хоча яка вона вже дитина? Сама Олена в її віці вже матір’ю стала. Вона не розуміла, чому дочці так подобається відчувати свою перевагу. Можливо, її зачіпало, що вона сама колишня сільська жінка і ніяк не могла з цим змиритися?

Настя невдовзі заново звикла до півнів, що ревуть уранці, до роботи в саду, навіть до відсутності будь-якого дозвілля, окрім бібліотечних вечорів і рідкісних самодіяльних концертів баяністів у Будинку культури.

Вона могла звикнути до всього, але не до людей. Кожен сільський житель здавався жалюгідним і безаналагогічним. Настя не розуміла, чому ніхто з них не переїхав так, як вона чи її тітка, якомога далі від такого життя.

Вони ніби застрягли в цьому світі деградації та недоформованості. І їх усе влаштовує!

– Їм це подобається! – пояснювала мама. – Вони іншого життя не знають.

– Якщо не розширити людині світогляд, вона ніколи й не зрозуміє, що за його межами краще! – погодилася Настя. – Але чому ніхто не намагається жити по-людськи навіть у таких реаліях? Займатися самоосвітою? Творчістю? Вивчати науку?

– Коли? – засміялася Олена. – Треба ще зорати город, нарубати дрова, натопити пічку, подоїти корову…

– Мене жахає цей плебейський побут! – з відразою мовила Настя.

– Ну-ну, досить дивитися на всіх як на плебеїв. В них просто незвичний для тебе уклад. Я жила в місті, там теж рівень життя різний. Ти сама забула, як була маленькою? Тобі тут подобалося! Я от пам’ятаю, як ти сиділа на ганку і їла моркву прямо з відра, я мила не встигала. Як за курчатами ганялися, а потім від квочки тікали! Забула?

– Забула і згадувати не хочу! – зухвало відповіла донька. – «Люди в місті все одно інші» – подумала вона, але промовчала.

В місті вона швидко влилася в студентську компанію. Її інтереси розуміли та приймали як у технікумі, так і в університеті. Тут же поговорити навіть ні з ким. Настя нудьгувала від самотності.

– Те, що я змогла накопичити на твоє навчання в місті, ще не означає, що ти сильно відрізняєшся від інших людей на планеті! – зауважила мати.

– Відрізняюся! – заперечила Настя, задерши носа.

– Тобі подобається це відчуття?

– У якому сенсі?

– Відчуття власної переваги! Тобі подобається усвідомлювати, що ти розумніша за всіх тут? Ти вважаєш, що ти краща через це?

Настя задумалася. Спочатку вона хотіла заперечити, але потім проаналізувала свої відчуття і кивнула. Мати зітхнула. Мабуть, це поведінка дочки і справді не більш, ніж наслідок низької самооцінки. У всіх інших випадках не хочеться підноситися, принижуючи інших.

– Так, вважаю себе кращою! – тим часом промовила дочка. – Тут всі тупаки.

– І я?

– Ти ні, ти нормальна. І тітка Соня теж. А решта нічого не знають. Я говорила з учителькою української та літератури днями. На мій погляд – учителі повинні бути найосвіченішими в місцях, де немає наукових центрів і університетів. Так ось, учителька української не знає, що розвиток жанрології рухається по семіотичній триаді – від синтактики до семантики і далі до прагматики! Та й хай там з цим, навіть апелятивні тріади в принципі одразу назвати не може!

– Я теж не в курсі, що це за фігня! – зауважила мати і хмикнула, невдоволено подивившись на дочку. – Я, виходить, теж тупа? З ким ти говорила, з Інною?

– Так, точно. В окулярах така, несамовита дама.

– Інна веде українську мову у початкових класах. Вони проходять «жи-ши», а не твої апелятиви чи як ти їх там звеш.

– Але сама ж має знати українську!

– Звісно, повинна. І вона його знає “на відмінно” рівно настільки, скільки потрібно дати учням з першого по четвертий клас за програмою освіти! – терпляче пояснила мати.

– От про це я і кажу! – закивала Настя. – І ніякого більше розвитку. Я ж це знаю, хоч і не мої знайомі.

– Я тільки не розумію, чому ти цим так гордишся? Слухай, не всім бути Вікіпедією, у всіх різний шлях! – втрачаючи терпіння, нахмурилася Олена Михайлівна. – Можливо, ти знаєш більше за інших, але це ще не робить тебе розумнішою за всіх. От уяви, якщо ти потрапиш у компанію, де всі будуть у рази розумніші за тебе. Вони і тебе будуть вважати тупою сільською жінкою. Тобі буде приємно?

– Мені це не загрожує! – відповіла дочка трохи різкіше, ніж хотілося. – Я завжди зможу підтримати розмову з освіченою людиною.

– Не будь в цьому так впевнена, моя дорога! У місті ти теж відчувала гординю?

Настя задумалася.

– У місті більше людей на моєму рівні.

– Якого рівня?

– Вищого, ніж у селі! – Настя сердилася, бо мати дивилася на неї, як на дитину, та і годувала її як на руці. – Там я не відчуваю себе самотньою, хоча перший час теж було несолодко.

– Та невже? Було важко?

– Так, звісно. Кажуть же, можна вивезти людину з села, але не село з людини. Звісно, на мені залишився відбиток… Усього цього. Я не шибко користувалася популярністю в перший час.

– Це тебе зачіпало?

– Звісно, зачіпало! Але я навчилася жити і вести себе по-іншому. В мені вже не залишилося нічого такого, за що можуть осудити.

– І тому тепер осуджуєш ти?

– Ти справді вважаєш, що це гординя?

– Так. І проблеми з самооцінкою. Ти пишаєшся тим, що щось знаєш, забуваючи про безліч речей, які поки що не розумієш. Дивишся згори на місцевих, ніби вони стадом овець, а не живі люди. Розумію, вони справді не читають книжок по історії, політикою серйозно не цікавляться, в оперу не ходять. Ну скажи, а який їм рівень знань мати в селі? Хто їх чому навчив? І, до речі, ти ще не до кінця позбулася сільських замашок!

– До кінця! – обурилася Настя.

– Не чула я від міських слово «шибко», а ти його вже два рази сказала! – хитро помітила мамуля.

– Але я ж…

– Що? Неприємно? Ти людей не суди і не кажи за себе. Я тебе відправила в університет, ти й училася. Ти подумай про них. Про всіх тих, на кого ти так згори дивишся. Ти навчалася у вузі два роки, до цього – у коледжі, поки жила у тітки. Ти знаєш щось про мову, літературу, історію, молодець, так тримати! А вони знають, як обробляти землю. У який період краще вирощувати ті чи інші овочі. Якими травами можна лікувати хвороби, не вдаючись до антибіотиків. Ти все це знаєш?

Настя зам’ялася.

– Не знаю, тому що не навчалася цьому! – викрутилася вона.

– Взагалі-то ти могла навчитися, поки жила вдома. Ще до коледжу, але ці знання від тебе вислизнули. А тепер ти осуджуєш інших за обмеженість! – зі сміхом сказала Олена. – Подумай над цим.

Настя замовкла. Неприємно, коли тебе засуджує рідна мати. І за що? За те, що в свій час не змогла полюбити сад чи миття купи посуду, вічно родячих котів чи жахливих богомолів у високій траві?

Сказала б, що не для цього її мама ростила, але тут можна і посперечатися.

На мить у її голові промайнула думка, що можна влаштуватися в школу. Організувати якісь додаткові заняття для розвитку цих сільських діточок чи принаймні їхніх дітей, щоб вони стали більш освіченими. Але вже через хвилину вона відмахнулася від цієї ідеї. Навряд чи вони знайдуть час за прополкою огірків і посадкою картоплі. Їм це все одно не допоможе. Навіщо марно витрачати час?

Настя перестала сперечатися з матір’ю щодо сільського життя та її жителів. Видно, матуся і сама недалеко від них пішла. Годи життя в селі відбилися на її свідомості. Їй не зрозуміти!

Потрібно просто пережити це літо, а на наступне влаштуватися кудись на роботу в місто, або ж краще вийти заміж, щоб її вже точно не забрали додому.