Життя без тебе неможливе.

Я БЕЗ ТЕБЕ НЕ МОЖУ.

– Ненавиджу! – в голові Олесі зародилася тільки одна думка – ненавиджу! Ненавиджу себе!

Олеся бігла по тротуару, не помічаючи нічого навколо. Лив дощ. Він заливав водою не лише вулиці, тротуари, але і будинки. Дощ перейшов у душу Олесі, диктуючи їй свої правила. За його задумом, жінка мала якнайшвидше пережити крах своїх ілюзій, а потім рухатися далі – помилятися, падати та знову підніматися. Справді, кожна жінка досить важко переживає свої особисті невдачі. Проте, як кажуть, після навіть найстрашнішої грози обов’язково вигляне сонце у вікно. Усе погане колись закінчується. Невже не так?

Дощ хотів щось сказати Олесі, але вона не бажала слухати його порад. Тоді він, як чоловік, все вирішив сам за неї. Але про це трохи згодом.

– Знову промочила ноги! Так мені й треба! – роздратовано думала Олеся.

– От прийду додому й вип’ю гарячого чаю. Поспішати мені більше нікуди, так і навіщо – сумні роздуми Олесі перервав пронизливий котячий нявкіт.

– Ой! Хто це? – Олеся підскочила вбік.

Під кущем біля будинку Олесі сиділо маленьке сіре кошеня і жалібно плакало. Раніше жінка пройшла б повз – так навіщо їй якісь приблудні коти? Але не зараз.

– Пішли зі мною, котику. Ти такий самотній, як і я. Разом веселіше, – сказала жінка й притулила до себе дрібне тремтяче тільце…

– Знайомтесь. Це наш бухгалтер, – сказав керівник фірми, в якій працювала Олеся, проводячи у приміщення свого нового співробітника.

Олеся одразу зустрілася з ним поглядом. Це було знайомство тільки очима, адже очі можуть розповісти про свого господаря те, що він сам вважає за краще замовчати. Його очі були сірими, це вона розгледіла вже згодом, але зараз вона не бачила ні їхнього кольору, ні форми, ні глибини. Вона поринула в них. Олесі на мить здалося, що вона дивиться в дзеркало і бачить у ньому своє відображення. Обличчя? Його вона не запам’ятала. Тільки очі. Олеся неслася на човні з шаленою швидкістю. Вона наче пливла по гірській річці вгору проти течії і без весел. Їй стало одночасно і спекотно, і холодно. Губи пересохли.

– Доброго дня! Мене звати Олеся Володимирівна! – ми будемо ділити з вами один кабінет, – тихо промовила Олеся.

– Дмитро Петрович – випускник кадетського корпусу, – представився Дмитро.

Голос. О, голос – це щось неймовірне! Ось коли в Олесі по-справжньому затремтіли не тільки вії, але і коліна. Він лоскотав її щічки, ніздрі, та що там! Голос досяг Олесиного серця і оселився в нім. Її думки розмовляли Олесиним голосом. Коли Дмитро говорив з Олесею, вона не могла стримувати усмішку, за що потім себе картала.

– Я поводжуся з Дмитром, як дванадцятирічна дівчинка! – думала вона, і на її щоках зайнявся рум’янець.

Але сьогодні Олеся принесла на роботу заяву про звільнення, чим дуже здивувала свого начальника. Жінка зібрала свої речі, якісь папери та ручки. Не оглядаючись, Олеся вийшла з кабінету. Назавжди…

– Ой, які ж очі! – подумав Дмитро Петрович, переступаючи поріг кабінету.

Він не бачив нічого, крім її очей. Не було поруч ні начальника, ні його оточення. У приміщенні вони були лише удвох, удвох з Олесею.

– Треба намагатися не потонути в цих величезних очах. Мені це ні до чого. Але… Її очі – це щось незвичайне! Такі великі, наче два промені добра дивляться на тебе. Такі уважні і рідні, світлі і відкриті. Ні! Ні! Не буду про це думати, – вирішив Дмитро…

Так і розпочались їх робочі будні.

Коли Дмитро і Олеся невзначай торкалися одне одного кінчиками пальців, наче струм проходив скрізь їхні долоні. Олеся відтягувала руку. Його доторки нагрівали її, і вона боялася цього. Дмитро одразу помітив це і намагався не завдавати їй дискомфорту, але йому хотілося торкатися її.

Одного разу, беручи до рук мишку, Дмитро доторкнувся до мізинця Олесі й здригнувся. Він навіть скрикнув.

– Якби лише Олеся нічого не помітила, – подумав він і прибрав руку. Він визнавав, що коли його рука стосувалася її руки, все його тіло починало горіти, і він боявся щось говорити.

Дмитро був відображенням Олесі – у думках, вчинках і прагненнях. Олеся могла передбачити його слова, тому що його слова були і її словами. Вона відчувала його погляд на собі, навіть, коли Дмитро не дивився на неї. Олеся читала його думки. Жінка відчувала його кожною клітиною свого тіла. Олеся безпомилково визначала, коли їй дзвонив він. Як це у неї виходило? Вона бачила серцем, не тільки очима, і вміла його слухати, не лише вухами, але й душею.

Дмитро одразу зрозумів, що Олеся – його людина. Його очі зчитували її бажання. Її слова були продовженням його думок. Він передбачав її кроки. Він розумів її з півпогляду. Коли Олесі опускала очі вниз, він вловлював її збентеження і сам збентежувався. Чому? Він не знав відповіді на це запитання. У її присутності він відчував себе хлопчаком і блазнював.

Своєю шорсткою долонею він відчував її ніжні, тонкі пальці. Дмитро хотів тримати її за руку і не відпускати, але… боявся.

Вони торкалися один одного не лише долонями, а й серцями. І це був знак, що вони дуже схожі. Дмитро і Олеся були одне для одного родинними душами…

Минуло три роки. Дмитро так і не наважився зробити перший крок. Олеся чекала. Чоловік не хотів щось змінювати. А раптом у них нічого не вийде? А чи не обернеться зближення крахом надій і очікувань? Адже у кожного з них свій багаж за плечима.

Нагодувавши кошеня, Олеся дивилася у вікно. Дощ не припинявся. Калюжі на тротуарі булькотіли. Олесі не хотілося ні про що думати.

– Завтра буде новий день і з ним нові турботи, – вирішила вона.

Увечері, надягнувши свій улюблений рожевий кигурумі і погладжуючи задоволене кошеня, яке мирно спало після смачної їжі, Олесі задрімала.

Крізь сон жінка почула дзвінок у двері. Притискаючи до грудей кошеня, Олесі почимчикувала у коридор. Вона знала, хто знаходиться за дверима і зачаїлася.

– Олеся Володимирівна, я знаю, що ти вдома. Відкрий двері, будь ласка! – почула вона знайомий голос.

Відкривши двері, Олеся побачила Дмитра.

– О, тож ти не одна? Приймете мене у свою компанію? – запитав Дмитро. Він помітно нервував. Олеся мовчала.

– Я не можу без тебе! Чуєш? Навіщо ти пішла? Мені погано без тебе, і я знаю, що тобі також. Зрозумій, нам із тобою вже давно не двадцять років. Я хочу обіймати не тільки твою талію, але й твої думки. Я хочу бути з тобою. Вибач, що не сказав тобі цього раніше, – помовчавши, додав Дмитро.

Він був для неї її чоловіком. Вона була для нього його жінкою. Їхні руки переплелися.

Що буде далі?

Думаю, все у них буде добре, адже після чорної смуги завжди повинна бути біла, чи не так?

Може, варто подякувати за щасливе продовження розповіді дощу? Це ж він допоміг з’єднатися двом серцям.