Життя у ритмі власної свободи

Пожити для себе

– Мені ж лише 49… – Маргарита розгублено дивилася на лікаря. – Зовсім нічого не можна зробити? – Запитала вона з надією.

– З належним лікуванням і певними процедурами, можна відстрочити термін, скажімо, ще на рік-півтора. – Арсеній Юрійович постукав олівцем по столу, яким перед цим робив якісь замітки в картці Маргарити. За тривалу кар’єру він звик до шоку, сліз, істерик і навіть звинувачень. Реакція у всіх пацієнтів на діагноз «швидка смерть» була різною.

– Я подумаю. – Лише промовила жінка і вийшла.

До недавнього часу Маргарита особливих проблем зі здоров’ям не мала. Навіть застуджувалася рідко. Кілька місяців тому, помітивши, що з організмом щось не так, Маргарита звернулась до лікарні. За словами лікарів, пухлина була неоперабельною. Шість-вісім місяців – спрогнозував їй Арсеній Юрійович. Маргарита не почала ридати і нікого не звинувачувала в тому, що хворобу не помітили вчасно. Вона лише уявила, як мало у неї є часу – 6 місяців. Вона не доживе до свого ювілею.

– Чудовий сьогодні день. – Голос відволік Маргариту від сумних думок. Вийшовши з лікарні, вона сіла на лавочку і, замислившись, не помітила, як поруч сів старий. Він сидів, спершись руками на тростину, намагаючись тримати спину рівно і примруживши очі, дивився на сонце.
– Вибачте, якщо відволік вас. – Вибачився старий, помітивши, що Маргарита здригнулася від несподіванки.

– Дрібниці. – Маргарита намагалася усміхнутись. – Погода, й справді, чудова.
– У моєму віці я радію і дощовим дням. Але за такі сонячні особливо вдячний. Можна вважати це старечою примхою, але хочеться, знаєте, щоб останній прожитий мій день був теплим і яскравим.
– Ви так спокійно говорите про смерть. – Здивувалась Маргарита.

– Мені 94. – Засміявся старий. – І до того ж, від смерті ніхто не застрахований. І хто знає, в якому віці вона прийде за тобою? До смерті потрібно бути готовим завжди. Шкода, що я сам зрозумів це надто пізно. Інакше б не відкладав багатьох речей на потім. Адже, як знати, потім може і не настати.
Ви ось, наприклад, що зробили, якби були впевнені, що помрете завтра? Хоча, пробачте мене, старого, що лізу зі своїми думками. Поговорити рішуче ні з ким. Мої сусіди по палаті – страшні нудії, все дні лише скаржаться і зітхають. А чи є сенс витрачати на це час? За основним корпусом розташований хоспіс. Там ми і живемо. І абсолютно ясно, що раз уже ми туди потрапили, то вихід буде тільки один. Цій лаві і парку я б віддав перевагу круїзному лайнеру. Остання подорож. — Старий розсміявся. — Ви запитаєте, чому ж я все ще тут? Це вже інше питання. У мене немає грошей. Родичі віддали мене сюди, квартиру вже давно переписали на онука, і навіть пенсію тепер отримують за мене. Але я не ображаюся. Молоді. Напевно, вони вважають, що їм потрібніше. Вибачте ще раз, я зовсім розбалакувався. — Поспішив старий.
– Ні, ні, це нічого. – Маргарита уважно слухала, між бровами в неї залягла глибока складка.

На ж то все життя Маргарита жила зовсім не так, як хотіла. І зараз раптом усвідомила це. Вона не любила свою роботу, але там добре платили. Спочатку потрібно було виплачувати кредит за квартиру. Потім допомагати дочці з зятем. Через це і трималася. Чоловіка Маргарита теж давно не любила. Ще десять років тому вона дізналася, що він їй зраджує. Причому з різними жінками і постійно.

Маргарита плакала від образи, але від розриву її зупиняла думка про те, що вона нікому не буде потрібна. Якщо вона не цікава навіть своєму чоловікові, який колись просив її руки, по-лицарськи схиливши коліно. А на ж то Маргарита вважала себе хорошою дружиною. Чистота, затишок, перше, друге, третє і компот, ніколи ніяких істерик. Дочку Маргарита любила, з самого народження намагалася дати їй все найкраще, що могла. Бавила. І навіть ущемляла себе в чомусь. Зараз же дочка дзвонила, тільки коли потрібно було посидіти з онуком або пожалітися, що чоловікові знов не виплатили премію, а скоро зима/весна/літо/не важливо, а пристойного взуття/куртки/пальта і т.д. у дочки/зятя/онукана або всі разом узятих немає.

І Маргарита вникала в ситуацію, співчувала і перераховувала гроші, відкладаючи покупку нових чобот/курток/пальто і т.д. для себе. Крім того Маргарита таємно від усіх відкладала гроші, як кажуть, на чорний день, пам’ятаючи суворі дев’яності.
– Я подаю на розлучення. – Здивувала вона чоловіка, повернувшись додому. – І на розділ майна. У тебе є можливість зберегти квартиру, виплативши мені мою частину. Мені квартира не потрібна. Я їду. А тобі тут добре, звично. — Усміхнулася Маргарита, обводячи поглядом кімнату.

– Куди? – Перше, що запитав чоловік, переварюючи новину.
– Подорожувати. – Просто відповіла Маргарита. – А розлучитися зараз можна без особистої присутності. Подумай пару днів, а я поки у Люби на дачі поживу. – Продовжувала вона, дістаючи валізу.

– Нічого не розумію. – Сказав справді нічого не розуміючий чоловік.
– Треба було зробити це раніше. Ми ще обоє встигнемо побути щасливими. – Відповіла Маргарита, стоячи вже в дверях.

На роботі вона написала заяву на відпустку без утримання з подальшим звільненням, щоб уникнути відпрацювання. Зняла всі заощадження і сіла вибирати путівки.
– Мам, ти Кирюшу сьогодні забереш? Ми щось втомилися, хочемо в ресторан увечері. – Зателефонувала дочка того ж дня.
– Ні. – Коротко відповіла Маргарита.
– Емм, чому? – Дочка не звикла чути такі відповіді від матері.
– У мене свої справи.
– Ти не можеш відкласти їх на інший день? Розумієш, збереться компанія. Ми не могли не піти. – Жалісливим голосом почала дочка.
– Найміть няню.
– Мам, але це ж дорого. – Обурилася дочка.
– На ресторан гроші є, і на няню знайдете. – Маргарита була непохитна.
Пробурмотівши щось, дочка кинула трубку. Маргарита важко зітхнула, але все ж таки, вирішила, що вчинила правильно.

На дачі у подруги було спокійно і затишно. Осінь стояла сухою і теплою. Вечірнє повітря було просякнуте ароматами квітів і яблук. Маргарита довго сиділа у підвісному кріслі, по-дитячому підібравши ноги. Вона думала. Спочатку думала, що вона страшна егоїстка, якщо так чинить зараз з рідними. Потім знову згадувала старого з лікарняного парку. І казала собі, що все своє життя вона жила для когось, залишилось небагато, хіба вона не може, нарешті, пожити для себе? У підсумку Маргарита вирішила, що все робите правильно і усміхнулася собі.

Чоловік дзвонив, намагаючись з’ясувати стосунки, але це швидше було від здивування і лише формально. Маргарита розуміла, що і для нього стосунки давно себе вичерпали, і наполягала на своєму. Через три дні він здався і погодився виплатити їй належну частину протягом кількох місяців. Маргарита була задоволена. Ще через два дні вона сиділа у ресторанчику на березі моря. Бажаючих насолодитися оксамитовим сезоном було багато. Маргарита спостерігала за тим, як прогулюються і так само сидять у кафе сім’ї, пари і для розваги вигадувала історії їхнього життя.

– Добрий вечір. Пробачте, у вас не зайнято? – До столика підійшов чоловік.
– Будь ласка, сідайте. – Маргарита не заперечувала.
– У такий чудовий вечір було б злочином залишитись у номері. Очевидно, так вирішили і всі навколо. Вільних столиків зовсім немає. – Засміявся, виправдовуючись, чоловік.
– І вони мають рацію. Маргарита. – Представилася жінка співрозмовнику. Раніше б вона посоромилася. А зараз вона вирішила, що вечір справді хороший, чому б не розбавити самотність спілкуванням.

– Георгій. – Відповів співрозмовник. – Я письменник, і часто саме вечорами мене відвідує натхнення, тому більшість чудових вечорів я пропустив. Зараз я навіть радий, що сьогодні думки ніяк не в’яжуться, і я вибрався на свіже повітря. – Додав Георгій, даючи зрозуміти, що зустріч із Маргаритою зробила вечір ще кращим.
– Цікаво. Про що ви пишете? – Запитала Маргарита.
– Історії про людей для людей. – Розвів руками письменник.

– Я знаю кілька цікавих історій. Наприклад, бачите цю пару. – Маргарита вказала на молодих людей, які шепотілися про щось за сусіднім столиком. Вони ніжно тримались за руки і, майже торкаючись лобами, дивилися один одному в очі. – Знаєте, про що вони шепочуться? – І Маргарита розповіла історію, яку кілька хвилин тому вигадала про пару. Молодий чоловік став у цій історії початківцем-художником без копійки в кишені, а дівчина – дочкою олігарха, який, звичайно, був проти їх взаємин. Але це не зупинило закоханих. Кинувши все, дівчина втекла зі своїм коханим. Сьогодні перший вечір їхнього вільного життя. Дівчина вірить у талант молодого чоловіка. І з жаром переконує його, що все вийде. А він клянеться, що заради неї спуститься навіть в пекло, щоб стати першим, хто написав справжнє лице диявола.

– Ви знайомі? – Поцікавився Георгій, косо глянувши на пару.
– Ні. – Усміхнулася Маргарита. І з веселою невимушеністю спитала. – Це все я щойно вигадала, як вважаєте, з мене вийшов би письменник?
– Сюжет загалом побитий, але актуальний в усі часи. От якби герой справді намалював диявола, спустившись в підземелля, прославився, а потім збожеволів, було б інтригуюче. – Георгій включився в гру. – А що ви думаєте про ту компанію? – Вказав він поглядом на столик, за яким сиділи дві жінки і двоє чоловіків. Троє з них жваво розмовляли, четверта жінка з відсутнім видом дивилася на море.

– Ну тут все ясно… – Маргарита хитро примружившись взялася вигадувати нову історію.
——-
– Ритуль, ну як? Подобається? – Георгій схвильовано переводив погляд з Маргарити на невеликий будиночок, вкритий ліанами дикого винограду. – Сад трохи занедбаний, але загалом непогано. Як думаєш?

– Тут мило. – Згодилася Маргарита, але Георгій уловив у її голосі смуток.
– Що не так? – Він обняв Маргариту за плечі.

– Все так, все добре. Пробач, я просто втомилася. – Маргарита намагалася усміхнутися.
Минуло майже два місяці з того вечора. Георгій закохався в Маргариту як хлопчисько, по вуха і з першого погляду, як він сам стверджував. Маргарита ж відповіла взаємним почуттям, і це також її лякало. Але в першу чергу її лякала хвороба, час, що спливає скрізь пальці, і те, що Георгію вона нічого не розповіла. Георгій запропонував залишитися тут, на березі моря.

– Мені можна писати хоч де, а ти залишишся моєю музою. – Він вже уявляв, як щасливо вони житимуть в затишному будинку з видом на море.
– Чудова ідея. Навчуся доглядати за садом і пекти твої улюблені гарбузові пироги. – Маргарита ніжно поцілувала Георгія в щоку. Відганяючи лякаючі думки. «Нехай буде, як буде. Нічого не розповідатиму» – вирішила вона.

Вони переїхали в будинок і були щасливі. Вранці пили разом каву біля вікна, ввечері прогулювалися вздовж берега. Щоб не заважати Георгію працювати вдень, Маргарита вирішила придумати собі заняття. І пішла волонтером у благодійний фонд. Їй подобалося допомагати людям. Так минув ще місяць, потім другий, Маргарита все чекала, що їй от-от стане гірше, з’явиться слабкість або біль, але вона, навпаки, почувалася чудово. Маргарита регулярно дзвонила дочці. Та спочатку поставилася до рішення матері скептично, з нерозумінням і навіть обуренням, але потім зламалася. І навіть пообіцяла відправити онука до бабусі на літо.

Чоловік виплатив належні Маргариті гроші і повідомив між іншим, що вирішив одружитися вдруге. Маргарита відповіла, що дуже рада за нього. І це було так.
– Маргарито Василівно? Це Арсеній Юрійович. – Розбудив Маргариту ранковий дзвінок.
– Слухаю. – З хвилюванням відповіла Маргарита.

– Маргарито Василівно, мені так шкода, сталася жахлива помилка! – Арсеній Юрійович хвилювався не менше за неї. – У лабораторії все переплутали. Це не ваші аналізи.
– Що ж тоді зі мною було? Адже я справді почувала себе погано. – Розгублено запитала Маргарита.
– Нічого. Так буває, просто втома, нерви і так далі. Мені дуже шкода. – Зніяковіло відповів лікар.

– А мені зовсім не шкода. – Маргарита глянула на ще сплячого Георгія. – Дякую вам. – Маргарита закінчила дзвінок і пішла на кухню готувати сніданок. Вона була щаслива.