З життя
Жити для себе: час здійснити мрію
Сьогодні я згадала, скільки років мовчки віддавала себе іншим. Шістдесят вісім. Ціле життя, а в душі – лише втома й порожнеча. Та раптом усе змінилося. Я більше не хочу бути тією, кого використовують, поки зручно. Нарешті я наважилася жити для себе.
Завжди – спочатку для батьків, потім для чоловіка, згодом для доньки та онуків. Власні мрії? Їх відкладали: «Ось виросте Наталка – тоді…», «Ось вийду на пенсію – тоді…». І ось він, той час. Але ніхто не бачить у мені людини. Для всіх я лише додаток до їхніх справ.
Я звільнилася. Остаточно. Раніше працювала бухгалтером у поліклініці Харкова. «Стабільність», – казали інші. Але я ненавиділа ці звіти, ці цифри. Мені снився маленький будиночок біля лісу, де за вікном співають солов’ї, а не гудять автобуси. Але замість цього – постійні клопоти: «Мам, посидь із дітьми», «Мам, дай грошей», «Мам, нам важко».
Я допомагала. Віддавала половину пенсії, сиділа з онуками, бігала по аптеках, якщо хтось захворів. Все – з любов’ю. Бо так треба. Бо це моя родина.
Але одного ранку я прокинулась – і все стало ясно. Більше не можу. Не хочу. Прожила шістдесят років, а де ж моє щастя?
Я сказала Наталці, що більше не працюватиму. Її обличчя… не забуду ніколи. В очах – образа. Навідь зневага. Ніби я її зрадила.
– То грошей більше не буде? – вимовила вона.
– У тебе чоловік, – відповіла я. – Я вже все віддала. Тепер моя черга.
Відтоді вона холодна. Дзвонить рідко. А недавно заявила: «Ма, я виходжу на роботу. Посидиш із дітьми?» Я посиділа. Два дні. На третій почула: «Чому не так зварила? Чому не встигла прибрати?»
І я сказала – досить. Я не няня, не покоївка. Я – людина. З власними бажаннями, втомою, мріями.
Тепер я гуляю в парку Марії Приймаченко, п’ю чай на balконі, вишиваю, читаю книги, що відкладала «на потім». Іногда зустрічаюся з подругами – такими саму втомленими «мамами для всіх». Ми сміємося. Ми живемо.
А Наталка? Нехай злиться. Нехай вчиться бути дорослою. Я не муситиму годувати їх своїми силами до кінця.
І це не егоїзм. Це справедливість. Ніхто не зобов’язаний годувати інших своїм часом і душею. Навіть мати. Навіть бабуся.
Якщо ви це читаєте – може, дізналися себе. Не бійтеся. Поживіть і для себе. Хоч трохи. Ви того варті.
Он бросил её ради другой, но вернувшись, был удивлён её ответом.
Он назвал её жалкой прислугой и ушёл к другой. Но когда вернулся — получил неожиданный ответ. Светлана с детства слышала...
Возвращение батька через десять років: чи варто руйнувати те, що будувалося роками?
Коли вони зареєстрували шлюб, Оленка ледве пересувалася — була на останніх тижнях вагітності, — з тремтінням у голосі згадує Надія...
Батько з’явився після десяти років: чи варто руйнувати побудоване протягом цих років?
Рідний батько з’явився через десять років: чи варто руйнувати те, що будувалося роками? — Коли вони підписали, Оленка вже ледве...
Не вистачає сил на цих дітей! Мама в сльозах зателефонувала після догляду за онуками
“Ох, доню, вже немає сил сидіти з цими дітьми! Вони мене просто зводять з розуму!” — мати дзвонила в сльозах,...
Від приниження до догляду: Історія складного вибору.
**Щоденник** Мене принижували все життя, а тепер вимагають, щоб я доглядала за хворою матір’ю. Я, Соломія, була останньою та небажаною...
Навіть не уявляла, що падчерка стане мені рідною людиною.
Ніколи не думала, що донька мого чоловіка від першого шлюбу стане мені рідною. Коли я вперше почула про їхній розлучення,...
Ох, більше немає сил терпіти цих дітей! Вони мене виснажують!” — мати зателефонувала в сльозах, не витримавши онуків своєї старшої дочки
“Ой, доню, вже немає сил сидіти з цими дітьми! Вони мене просто з’їдають!” — мати подзвонила в сльозах, не витримавши...
Батько повернувся через десять років: чи варто руйнувати роками вибудуване життя?
Ось історія, переказана так, ніби я сиджу з тобою за чашкою кави й ділюся: — Коли вони розписалися, Олеся вже...