Змучена болем у спині, вона похапцем витерла мокрі руки і поспішила до дверей.

Віра Іванівна витерла мокрі руки і, постогнуючи від болю в спині, пішла відчиняти двері. Дзвонили тихенько, але вже втретє. Вона мила вікно і не одразу вийшла до передпокою. За дверима стояла зовсім юна дівчина, дуже мила, але бліда і з втомленими очима.

– Віра Іванівна, кажуть, ви можете здати кімнату?

– Ох і сусіди, постійно когось до мене направляють! Не здаю я кімнату, і ніколи не здавала.

– Але, мені казали, у вас три кімнати.

– І що? Чому я зобов’язана здавати?! Я звикла жити одна.

– Ну, пробачте. Мені сказали, ви вірна, і я подумала…

Дівчина, ховаючи сльози, що вже затуманювали їй очі, повернулася і повільно пішла вниз сходами. Її плечі здригалися.

– Дівчино, поверніться! Я ж вам не відмовила! От молодь, які ж вони зараз ніжні, трохи що – одразу в сльози. Ходімо до квартири, поговоримо. Як тебе звуть? Давай вже на “ти”?

– Марічка.

– Море, значить. Батько, мабуть, моряк?

– Немає у мене батька. Я вихованка дитячого будинку. І матері немає. У під’їзді мене знайшли добрі люди і в міліцію віднесли. Мені і місяця ще не було.

– Ну, добре, не кривдься. Ходімо, за чаєм поговоримо. Зголодніла?

– Ні, я пиріжок купила.

– Пиріжок вона купила! Ох, молодь, не дбаєте про себе, а до тридцяти вже виразка шлунка. От сідай, суп гороховий ще гарячий. І чаєць підігріємо. Варення у мене багато. Чоловік п’ять років, як помер, а я зазвичкою все для двох заготовляю. От зараз поїмо, та допоможеш мені вікно домити.

– Віра Іванівна, а можна я якусь іншу роботу зроблю? У мене голова крутиться, боюся впасти з підвіконника – вагітна я.

– Ще краще! Мені тільки вагітної не вистачало. Я ж строгих правил. Ти його нагуляла?

– Ну, навіщо так відразу думати? Я заміжня. Дмитро з нашого ж дитячого будинку. Але його в армію забрали. Нещодавно в відпустку приїздив. А господиня, як дізналася, що я дитину чекаю, то одразу мені відмовила. Тиждень дала, щоб житло знайти. Ми тут неподалік жили. Але самі бачите – обставини.

– Так-так… Обставини… Ну, а що ж мені з тобою робити? Хіба що своє ліжко у спальню Сашка перенести? Добре, хай буде так, займемо мою кімнату. А грошей я з тебе брати не буду, про це навіть і не кажи – розсерджусь. Іди краще за речами.

– Мені недалеко йти. Всі наші з Дмитром речі у під’їзді в сумці. Тиждень минув, от я з речами зранку вже скільки будинків обійшла.

Так їх стало двоє… Марія навчалася на модельєра легкого одягу. Віра Іванівна вже багато років була на інвалідності після великої залізничної катастрофи, тому сиділа вдома, в’язала мереживні серветки, ковдрочки, дитячі пінетки і продавала на найближчому базарі. Товар її був з великою вигадкою: мереживні серветки, скатертини і комірці – немов морська піна, ніжні, нематеріальні, а тому добре розкуповувалися. Гроші в будинку водилися. Частина їх ще була від продажу овочів і фруктів з саду. У саду вони по суботах працювали з Мариною. У неділю Віра Іванівна ходила до церкви, а Марія залишалася вдома, перечитувала листи від Дмитрика і відповідала на них. В церкву вона ходила рідко, не звикла ще. Скаржилася, що спина втомлюється і голова паморочиться.

Якось однієї із субот вони працювали на дачі. Урожай уже був зібраний, готували землю до зими. Марія швидко втомлювалася, і тітка Віра відправляла її у будиночок полежати, послухати старі касети, які вони колись із чоловіком купували. От і цю суботу, попрацювавши граблями, майбутня мама прилягла відпочити. Віра Іванівна кидала в багаття сухе гілля, стебла і задумливо дивилася на вогонь. І раптом почула Маринчин крик: “Мамо! Мамочко! Іди скоріше!” З битким серцем, забувши про хворі ноги і спину, Віра бігом мчала до будинку. Марія кричала, тримаючись за живіт. Зайняло трохи часу, щоб переконати сусіда і на швидкості, яку міг собі дозволити старенький “Запорожець”, везти Марію в пологовий будинок. Вона весь час стогнала: “Мамочко, мені боляче! Але ж ще рано, рано! Мені лише в середині січня народжувати. Мамо, помолися за мене, ти ж умієш!” Віра плакала. Сквозь сльози невпинно молилася.

З приймальні Марію повезли на каталці. А сусід по дачі доставив заплакану жінку додому. Увесь вечір вона молилася Богородиці про збереження дитини. Натрпаки подзвонила в пологовий будинок.

– Все в порядку з вашою донькою. Спочатку вона вас постійно кликала і Дмитра, плакала, потім заспокоїлася і заснула. Доктор каже, що загрози викидню вже немає, але кілька тижнів доведеться їй полежати у нас. А ще, у неї низький гемоглобін. Прослідкуйте, щоб вона добре харчувалася, більше відпочивала.

Коли Марію виписали, вони розмовляли довго, аж після півночі. Марія постійно говорила про свого Дмитра.

– Він не підкидьок, як я. Він – сирота. Ми з ним усі роки разом були в одному дитячому будинку. Ще з часів школи дружили, а потім полюбили один одного. Він мене жаліє. Це навіть більше за любов. Я так розумію. Самі бачите, як часто пише. Хочете його фото покажу? Ось він, другий справа. Посміхається…

– Красивий… – Віра Іванівна не хотіла бентежити Марічку. Давно треба було змінити окуляри. Крім того на фото солдатів було багато, і зображення дуже маленьке. Вона не бачила ні другого, ні третього, ні п’ятого. Так, контури… – Марія, я все хочу запитати, чому ти мене тоді в саду, мамою назвала?

– Так собі… Забулася зі страху. Привичка з дитячого будинку. У нас там усі дорослі від директора до сантехніка були татами і мамами. Ледве відвикла. Але ще буває: коли хвилююся або нервуюсь – усі у мене мами. Пробачте.

– Розумію… – Віра розчаровано зітхнула.

– Тітка Віра, а розкажіть про себе. Чому у вас ніде немає фотографій чоловіка, дітей? Діти, мабуть, немає?

– Так, дітей немає. Був синок, та помер зовсім маленьким, року ще не було. А після інвалідності я вже не могла мати дітей. Мій чоловік був мені дитиною. Так я його балувала, душі в ньому не чаяла. Він у мене, як твій Дмитро для тебе, був єдиною людиною на світі. Ну, а як поховала його, відразу прибрала всі фотографії. Хоч я і віруюча людина, розумію, що він до Господа відійшов, але дуже важко мені без нього було. Як на фото подивлюся, так у сльози. От і поприховала, щоб не спокушатися даремно. Йому тепер моя молитва потрібна, а не мої сльози. А ти б, Мариночко, попросила свого Дмитра покрупніше сфотографуватися, ми б його фото в рамочку поставили. У мене десь і рамочки є.

На Різвяний Святвечір Віра Іванівна і Марія готувалися до свята, оздоблювали кімнати, говорили про Малюка Ісуса і чекали першої зірки. Марічка постійно пересідала з місця на місце, потирала поперек.

– Щось ти, голубонько, не в собі. Усі мої слова повз вуха. Чого ти крутишся, як маленька?

– Тітко Віро, викликайте “швидку”. Народжую.

– Що ти, дитино? Тобі ж начебто через тиждень ще?

– Виходить, помилилася. Дзвоніть швидше, я вже терпіти не можу.

За півгодини “швидка” вже під’їхала до пологового. А сьомого січня, у день Різдва Христового Марічка народила дівчинку. У цей же день Віра Іванівна порадувала молодого батька телеграмою.

Січень був напруженим. Малеча і раділа їх, і приробляла турбот чимало. Марія за згодою Дмитра назвала дівчинку Вірою. Віра Іванівна була зворушена до сліз. І ось тепер маленька Вірочка давала їм перцю. То безсоння, то молочниця, то незрозумілі капризи, ниття. Але це були радісні турботи. Віра Іванівна навіть менше стала страждати від своїх численних хвороб.

…День видався дуже теплим для зими. Віра Іванівна скористалася гарною погодою і поспішила по крамницях. На зворотному шляху зустріла у під’їзді Марію з візком – молода мама вирішила прогуляти малечу.

– Ми ще погуляємо, добре, тітко Віро?

– Гуляйте з Богом, а я почну обід готувати.

Увійшовши в кімнату, Віра Іванівна краєм ока поглянула на стіл і побачила фото свого чоловіка в рамочці. Засміялася: “Знайшла все-таки. Так фото вибрала самого юного віку. Не цікаво молодим на стариків дивитися”.

Борщ вже смачно булькотів на плиті, коли Марічка занесла Вірочку додому. Колиску слідом ніс сусідський хлопчина. Обидві жінки обережно розгорнули малечу. Носик-гудзик сопів солодко-солодко. Вони навшпиньки вийшли у велику кімнату.

– Марія, – посміхнулася Віра Іванівна, – як ти здогадалася, де Сашкові фотографії лежать?

– Не розумію, про що це ви?

– А це що? – Віра Іванівна показала на фото.

– Це? Ви ж самі просили Дмитра покрупніше сфотографуватися. Він у ательє спеціально ходив. А рамку я на книжковій полиці знайшла.

Віра Іванівна тремтячими руками взяла фото. Тільки зараз вона побачила, що це не муж. Молодий сержант задерикувато посміхався фотографу. Жінка сіла на диван і, бліда, з відсутнім поглядом, сиділа, дивлячись кудись вдалечінь. Коли вона повернулася у сторону Мари, та плакала навзрид, стоячи з ватою, пахнучою нашатирем.

– Мамо, ну погляньте на мене! Погляньте мені у очі! Що з вами, мамочко? – ридала Марія.

– Марія, відчини шафу, там на верхній полиці фотографії. Неси всі.

Марія принесла кілька альбомів і кілька фотографій в рамках. З верхньої на неї дивився… Дмитро?!

– Боже мій! Хто це? Це Дмитро? Ні, фотографія стара. Хто це, мамо?

– Це мій чоловік, Саша. Мариночко, люба, де народився Дмитро?

– Не знаю. Його привезли до нашого дитячого будинку з Києва. А туди він потрапив після якоїсь залізничної катастрофи. І йому, коли підріс, говорили, що його батьки загинули.

– Боже, яка жахлива помилка! Мишенько, тепер моя дитинко, мені ж показали труп і я впізнала його за свого. Адже сорочечка була, як на тобі. А личко зовсім не було. Синку, рідний, Мишенько! Ты живий! Твоя дружина і донька живуть у мене, а я і не знаю. Господи, це ти привів Мариночку до мене. Дочко, подай мені фото.

Марічка, геть розгублена, не могла зрозуміти, що відбувається. Вона подала фото в рамці. Віра Іванівна цілувала його, обливаючи сльозами: “Мишенько, сонечко моє, дитинко моя!”

– Дмитро, – обережно виправила Марія.

– Хай буде Дмитро, але це ж син мій, Марино, – син! Ты на фотографію батька поглянь – одне обличчя!

Молода жінка все ж була у сумнівів.

– Маріє, а родинка? Родинка вище правого ліктя є? На зірочку схожа. Я ж точно впізнала немовля в аварії за свого, бо тільки-но вік підходив і сорочечка була, як у Миші. А ручку у нього придавило, тому родинку я не знайшла. Ну, чого мовчиш?! Є родинка?

– Родинка є. На зірочку схожа. Мамочко, рідненька, є родинка!

Обидві жінки, обійнявшись, плакали, не звертаючи уваги, що в сусідній кімнаті пищала Вірочка, вимагаючи мамину груди.