З життя
Знайшла свою особисту гармонію, але дочка вважає мене божевільною і заборонила бачити онуку.

Нарешті в мене з’явилося особисте життя — але моя донька вважає мене божевільною й заборонила бачитися з онукою.
Все життя я присвятила доньці. Потім — онуці. Ніколи не скаржилася, нічого не вимагала натомість. Але, схоже, вони забули, що я не просто безкоштовні нянька й прибиральниця. Я — жінка. Зі своїми почуттями, бажаннями й правом на щастя.
Мені був двадцять один, коли я вийшла заміж. Чоловік — Тарас — був тихим, спокійним трудягою. Жили небагато, але в гармонії. Коли доньці виповнилося два роки, він поїхав у відрядження — везе щось вантажівкою. Повернувся? Ні. Загинув. Як — так мені й не розповіли. Залишилася я сама з маленькою Олесею на руках.
Батьки чоловіка вже померли, мої жили в іншому місті. Допомоги чекати було нізвідки. Єдиним рятунком стала хата, яку Тарас залишив. Я пробувала працювати вдома — давала уроки, бо за освітою вчителька. Але, повірте, викладати, коли по хаті бігає розпещена дитина, — не з легких справ.
Потім мама забрала Олесю до себе. Майже два роки донька жила у бабусі з дідом, поки я крутилася, як білка в колесі. Працювала в школі, вечорами брала додаткові заняття. Щовихідні їздила до Олесі. І щоразу, коли йшла геть — серце розривалося.
Коли донька пішла у садочок, я молилася, щоб не хворіла, бо сидіти вдома я не могла. І, на щастя, вона виявилася міцною. Потім була школа. Потім — університет. Я все тягла сама. З ранку до ночі працювала, щоб купити їй гарний одяг, взуття, оплатити додаткові заняття.
Коли вона закінчила навчання й влаштувалася на роботу, я вперше відчула: усе. Тепер я вільна. Тільки вільна — значить самотня. Батьків уже не було, подруг не накопичила, весь час крутилася в клопотах. Навіть кіт став єдиним співрозмовником.
А потім народилася Маринка. Я переїхала до доньки за кілька місяців до пологів — допомагала з покупками, пранням, готувала, збирали разом «тривожну валізу» до пологового. Потім повністю взяла на себе догляд за малям — Олеся рано вийшла на роботу.
Але я не нарікала. Навпаки — розквітла. Знову відчула себе потрібною. Коли Маринка пішла до школи, я забирала її після уроків. Обідали, робили домашки, гуляли в парку. На одній із таких прогулянок я зустріла Ярослава.
Він теж був дідусем — виховував онуку. Його історія була схожа на мою: рано овдовів, допомагав доньці. Ми почали балакати. І розмови ставали все довшими. А потім він запропонував зустрітися… без дітей. На каву.
Чесно? Я збентежилася. Востаннє мене запрошували на побачення років тридцять тому. Але я погодилася. Так у моє життя повернулася радість. Ми ходили в кіно, на виставки, просто гуляли. І я знову почувалася жінкою.
Але донька цього не зрозуміла. Олеся подзвонила мені якось вранці:
— Ми з Іваном хочемо поїхати до друзів. Залишимо Маринку у тебе на вихідні, добре?
— Вибач, ріднесенька, але я сама їду на кілька днів. Треба було заздалегідь попередити.
— Ти що, знов із цим… Ярославом? — просичала вона.
Я оніміла:
— Олесю, що за тон? Ти ж прекрасно знаєш, що я завжди поряд із Маринкою. Але я ж не вічна нянька.
— Так ти взагалі забула про онуку! Ще недавно казала, що особисте життя тобі не потрібне, а тепер метушишся по концертах!
— Так, метушиться, — спокійно сказала я. — Бо живу. Бо щаслива. І я думала, ти порадієш за мене.
— Порадію?! Ти проміняла онуку на якогось діда! Краще займися собою, мамо, у тебе дах поїхав! Більше Маринку тобі не привезу, доки не приходиш до тями!
Я сиділа й не вірила, що це говорить моя дитина. Я все життя віддала їй. Кинула все заради її благополуччя. Сама виховувала. Підтримувала. Допомагала з її дитиною. А тепер я — «божевільна баба», у якої «дах поїхав», тому що наважилася на щастя?
Я проплакала весь вечір. Ярославу нічого не сказала. Він лише обняв мене й промовив:
— Ти маєш право жити. І кохати. І бути коханою.
Але в мені все стислося. Я не уявляю свого життя без Олесі. Без Маринки. Мені страшно, що одного разу втрачу їх назавжди. Сподіваюся, донька охолоне й подзвонить. Сподіваюся, зрозуміє — її мати не перестала бути бабусею. Просто стала жінкою, у якої вперше за довгі роки з’явилося своє щастя.
Хіба я не заслужила це право?…
