З життя
Зранку відчуття свята наповнювало його, адже сім’я нарешті зібралася вдома.

Василь Петрович із самого ранку був у передчутті свята. Вчора приїхала донька з родиною, на своїй машині, відвідати тиждень рідне курортне місто. Зупинилася у брата – сина Василя Петровича. У батька – однокімнатна квартира, не розгорнутися. Свою вони синові залишили, коли ще дружина була жива. Вчора донька відвідала батька – обійнялися, вона чмокнула його в щічку, поцікавилася здоров’ям і поспішила на зустріч із подругами. А сьогодні – родини сина і доньки вирішили поїхати до моря. Вирішили виїхати на двох машинах. Попередили батька, щоб був готовий до восьмої ранку – заїдуть, заберуть. Радість від передчуття спілкування з дітьми та онуками закипала. Ще вчора він почав готуватися до поїздки – придбав гумові тапочки, нову футболку з якимось іноземним написом, шорти. Недорогі, але ж нові. Розкошелився, звісно, але якось дотягне до пенсії. Не кожен день таке свято!
З самого ранку привів себе до ладу і сів у крісло, навпроти настінного годинника – чекати. Час тягнувся повільно. Він прислухався до шуму за вікном – чи не під’їжджає машина до під’їзду? Очікування перервав телефонний дзвінок. Дзвонив син.
– Тату, – голос звучав винувато. – Тут таке діло – не можемо тебе забрати, місця в машинах не вистачає. Розумієш, багажники заповнені, салони, самі ледь вмістилися. Тебе посадити нікуди.
Василь Петрович мовчав, відчуваючи, як радість меркне, а на її місце приходить гірке розчарування. Але, опанувавши себе, відповів:
– Нічого, сину, їдьте без мене, – і звільняючи сина від почуття провини, додав: – я і сам думав відмовитися – відчуваю себе якось не дуже…
– Ото й добре! – зрадів син, не поцікавившись у тата причиною недомагання. – Тоді ми поїхали…
Так і не переодягнувшись, Василь Петрович сидів у кріслі, тупо вдивляючись у пустоту. Бродили в голові невеселі думки:
– Ось так. Колись був потрібен, було час, коли без мене і дня не могли. Тепер – не до мене їм. Нащо їм старий батько? Старі вони нікому не потрібні…
Одна радість – син і донька не забувають одне одного. Пояснив їм у дитинстві, що брат і сестра – найрідніші у світі люди. Ріднішого не буває. Навіть чоловік із жінкою – по суті абсолютно чужі одне одному люди, а інша рідня – ще далі. А брат і сестра – від одного батька і матері – одна кров, спільні предки. Добре вони це засвоїли. І в дитинстві одне одного не ображали, і тепер не забувають.
– Ну і гаразд, – зітхнув Василь Петрович. – Чого вже ображатися? Може й справді місця не було? Не дітей же висаджувати. – Він гнав від себе думку, що син міг би зробити ще один рейс – до місця відпочинку година їзди. Але думка поверталася, піднімаючи з дна душі осілу образу.
– Є ж причіп у сина, перевантажив би на нього речі з салону, – не довелося б тіснитися. Глянь, так і мені місце знайшлося б. Так це ж зайві проблеми – причіп чіпляти, вантажити в нього речі. Не варто, видно, батько цих турбот…
Сонце за вікном припікало. Василь Петрович зачинив балконні двері, зашторив щільну заслону, рятуючись від денного спеки.
– Коли ж спека спаде? Хоч би дощ пройшов, все стане легше. А на березі моря зараз добре – прохолода від води та вітерець свіжий… Піти, чи що на лавочку, поки там тінь. Подихати свіжим повітрям.
Він важко піднявся, розім’яв ноги, що затекли, і рушив до виходу.
На лавці вже сиділа Ганна – сусідка з першого поверху, подруга покійної дружини Василя Петровича.
– Добридень, Ганна, – привітався він. – Прогулянка сидячи?
– Привіт, Петрович, – усміхнулася сусідка. – Ти сьогодні, начебто на пляж зібрався, солом’яного капелюха лише не вистачає. – Вона, тамуючи сміх, читала напис на новій футболці. – Ти знаєш, що тут написано?
– Та звідки? – махнув рукою той. – Зручна, легка – і гаразд!
– Ай вонт ту мейк лав, – прочитала вона. – Я хочу займатися любов’ю!
– Хто? – здивувався Василь Петрович.
– Ти! – засміялася Ганна. – На футболці у тебе так написано!
– Тьху ти! – обурився Петрович. – Добре хоч діти не побачили! Сховаю її подалі.
Посміялися. Настрій старого трохи піднявся.
– Давно сидиш? – поцікавився він. Не те, щоб це йому треба було знати. Так – зав’язати розмову.
– Вийшла Босого з кошенятами погодувати, – кивнула вона головою в бік куща бузку. Під кущем, у тіні, дрімав старий кіт.
Жильці під’їзду поважали кота, колись домашнього, але примхами долі ставшого бездомним. Був він ненав’язливий, акуратний і по-доброму ставився до своїх товаришів, що живуть у квартирах. Нарекли його Босим, підгодовували. Зиму він проводив у підвалі, благо зими тут теплі. Місяць тому з’явилися у нього вихованці – два кошенята, невідомо звідки взялися – може сам знайшов сиріт, а може хто з мешканців йому підкинув. Босий взяв над ними опіку і виконував свої обов’язки, на диво, відповідально. Захищав від бродячих псів, водив на прогулянки, вчив премудростям бродячого життя. За їжу брався, коли кошенята відходили від мисок, наситившись.
– Босий тут, а де кошенята?
– Забрали сьогодні, – зітхнула Ганна. – Хороші люди, з сусіднього будинку.
– А його, значить, залишили?
– Та кому він потрібен, старий? Я його думала до себе взяти, щоб пожив як людина. Так моя Мурка мені такий скандал влаштувала! Все життя зі мною прожила, улюбленою і єдиною кішкою! Хіба вона когось чужого в домі потерпить? Тиждень потім ще на мене ображалася.
– Так. – Опустив голову Василь Петрович. – Старі нікому не потрібні. – І знову його заливала хвиля образи. Хоча – чого ображатися? Комусь і гірше доводиться. Ось – старий кіт, який нікому в житті злого не зробив. Був добрим домашнім котом, дітей, напевно, любив, господарів веселив. А тепер із заздрістю дивиться на домашніх товаришів, згадує своє минуле, щасливе життя. Розуміє, що нікому він не потрібен. Був потрібен кошенятам – і тих забрали.
– Босий, – покликав він. – Ходімо до мене. Хоч і залишився нашому життю лише хвостик, але краще її прожити, знаючи, що про тебе є кому дбати.
Кіт, ніби не довіряючи йому, зиркнув сумними очима і відвернувся. Василь Петрович обережно взяв його на руки, притиснув до себе і щось зашепотів на вухо. Тіло кота розслабилося, він притулився головою до старого, закрив очі і замуркотів, наче кошеня.
– Ото й добре, Босий, – шепотів Василь Петрович, погладжуючи кота, – хоч, який ти Босий? Ти тепер справжній домашній кіт. Ходімо додому. Засумував за домом?
– Футболку забрудниш, Петрович! – похитала головою Ганна.
– Та ну її, цю футболку…
В квартирі надривно дзвонив телефон. Не випускаючи кота з рук, він натиснув кнопку відповіді.
– Тату! Тату, що трапилося?! – крізь сльози кричала у слухавку донька. – Я дзвоню, дзвоню, а ти не відповідав! Я вже подумала…
– Все нормально, доню, – заспокоїв її Василь Петрович. – Виходив на лавочку, телефон вдома залишив.
– Ми тут мало не збожеволіли! Я чоловіка за тобою послала, – все ще схлипуючи розповідала донька. – Скоро має під’їхати. Ми тут тебе чекаємо, збирайся.
– Добре, тільки футболку переодягну. Зі мною ще кіт буде. Мій, домашній! – недавньої образи на дітей, наче й не було!
– Та хоч всі коти міста! – вже сміялася донька. – Лише приїжджай, тату!
– Ось так, Босий! – Василь Петрович вимкнув телефон. – Потрібні ми ще комусь!
Босий схвально підморгнув і… посміхнувся!
