Кіт, якого мало не викреслили з парафії на Куренівці

Отцю Ярославу, який тоді вирішив, що руда Мурка більше не має чого робити коло церкви, хочу розказати те, що вже й так пів вулиці Тимошенка переказує одне одному через паркан. Дев'ятнадцять днів — не з чужих слів, я сама рахувала по клітинках у щоденнику — ця смугаста кішка сиділа на вузькому кам'яному карнизі дзвіниці, метрів на сім над бруківкою. Вона туди не полізла зі злості чи щоб комусь щось довести. Просто якось загнали, а назад дороги не було. І сиділа собі нагорі, дивилась звідти на церковне подвір'я, на ризницю, на всіх нас — тих, з ким рік у рік бачилась через день.

Я тут двірничкою при парафії, взимку сніг чищу, влітку клумби коло воріт поливаю. Мурку цю знаю з того літа, як вона ще кошеням прибилась до нас із-за трамвайного депо. Отож щоранку, ще з мітлою в руках не встигнеш вийти, а вже голову задираєш — сидить ще чи ні. І майже завжди сиділа. Тримали дах над церквою старі голуби, а Мурка сиділа собі окремо, вище за них, і чекала.

Вона ж для дітвори з сорок першої школи, що через дорогу, була майже як своя. Ідуть після уроків, портфелі теліпаються, а хтось обов'язково гукне: "Мурко, привіт!" Бабусі з лавочки коло під'їзду носили їй то шматок ковбаси, то мисочку з водою ставили просто на приступку. Волонтерки з "Сірого притулку" — то дівчата, що котів по дворах підгодовують, — теж заходили, насипали корму. Такий собі був тихий мешканець нашого кварталу, якого всі знали в обличчя, наче сусіда з другого під'їзду.

А тоді сталось те, через що я, власне, і пишу. Приходить якось отець Ярослав на службу, а тут голуби на карнизі своє насипали, і десь у сходах щось не те з драбиною — ремонт саме почали. І він каже дяку: гоните звідси цю тварюку, бо тільки бруд і клопіт. Я тоді змовчала — не моє діло старшим перечити. А Мурка наче почула. Забилась ще вище, на самий карниз, і звідти вже й голуби її не дістануть, і люди руками не дотягнуться.

Дев'ятнадцять днів вона там сиділа. Дощ був два рази, один раз добряче лило, я з парасолькою під церквою стояла й дивилась, як вона там мокне і навіть не пищить. Хтось із хлопців приносив драбину-стрем'янку — коротка. Хтось дзвонив у службу порятунку — сказали, коти самі злазять, не наш виклик. А вона все сиділа, схудла так, що ребра крізь шерсть проступили, і тільки очима водила по двору, наче питала — за що.

Аж поки один парубок, Максим, що в майстерні коло станції техобслуговування працює, не приніс свою альпіністську мотузку й не заліз просто по риштуванню, яке для ремонту дзвіниці поставили. Довго туди сунувся, боявся, що вона зіскочить і впаде. А Мурка не сіпнулась і не зашипіла. Далась узяти на руки одразу, наче тільки того й чекала — щоб хтось нарешті простягнув долоню.

Тепер вона живе на подвір'ї сорок першої школи. Сторож там їй кутик облаштував із старою ковдрою, діти на перервах бігають годувати. Отця Ярослава, до речі, ніхто вже і не питав про той наказ — драбину полагодили, голубів прогнали пластиковими шпичаками, а кішка сама знайшла собі місце, де її ніхто не жене.

Іноді те, що ми називаємо зайвим клопотом, — це просто істота, яка шукає, де їй можна залишитися.