З життя
Жінка зі сльозами на очах вийшла з автомобіля і з поклоном подякувала. Соромно, що в розвиненому суспільстві ми не дбаємо про літніх людей.
Жінка з сльозами на очах вийшла з авто та з вдячністю вклонилася. Мене переповнює жаль, що в такій розвиненій країні ми не можемо належно піклуватися про старших людей.
Три тижні тому я їхав із сином до школи. Ми вирішили зупинитися на декілька хвилин біля автобусної зупинки, щоб перевірити, чи не забув спортивний костюм. Вже здалеку я побачив, що до нас прямує старша, на перший погляд хвороблива, жінка.
Вона підійшла до вікна і тихо постукала. Я опустив скло, і вона з виразною надією у голосі запитала:
– Добрий день, ви таксист?
Я заперечив, а вона з розчаруванням відійшла недалеко. Я попросив сина самостійно зайнятися пошуками костюму і вийшов дізнатися про цю жінку більше.
– Я подумала, що ви таксист, тут іноді зупиняються. Мені потрібно дістатися до лікарні.
– Це недалеко для мене, близько трьох кілометрів, сідайте.
Ми поїхали. Вона важко дихала, я бачив, скільки зусиль їй дається звичайна розмова. Вона сказала мені, що щодня їздить до лікарні автобусом, але сьогодні зранку йшов сильний сніг і вона не встигла, а наступний автобус їхав лише за годину. Я слухав її і з кожним словом відчував величезну несправедливість.
Коли ми приїхали на місце, вона потягнулася до сумки по гаманець…
– Ні в якому разі не візьму від вас жодної копійки, – рішуче відмовився я. – Ви стільки пережили в житті, за все вже заплатили.
У жінки на очах з’явилися сльози, вона вийшла із машини та з поклоном подякувала.
А я, тридцятирічний чоловік, сидів із твердим комом у горлі, дивлячись як вона йде. Мені дуже шкода, що в такій розвиненій країні ми не можемо належним чином піклуватися про старших людей. Мені соромно, що старші люди повинні переживати про такі речі, як доїзд до лікаря.
Шановні читачі, якщо ви знаєте когось, хто потребує допомоги в таких простих справах, допоможіть, як можете. Відвезіть до лікаря, переведіть через дорогу, зробіть покупки… Піклуймося один про одного!
Warsztat, który Tomek zapisał na wnuczkę
Mam pięćdziesiąt dziewięć lat i przez dwadzieścia sześć z nich prowadziłem warsztat samochodowy przy Grójeckiej w Warszawie. Moja teściowa, Halina,...
Кіт, якого мало не викреслили з парафії на Куренівці
Отцю Ярославу, який тоді вирішив, що руда Мурка більше не має чого робити коло церкви, хочу розказати те, що вже...
Кухня «Джерело», Тернопіль — двадцять хвилин до закриття
Мене звуть Олег Гнатюк, мені сорок один, і я дванадцять років готую на нічній кухні лікарняного кафетерію обласної клінічної лікарні...
Зять на чужому городі: як я «здав в оренду» татову дачу під Житомиром
Мене звати Тарас, мені сорок два, і я досі не знаю, як пояснити те літо своїй дружині так, щоб вона...
Zwinięty list w misce z owocami przy ulicy Świętokrzyskiej
Kasia, siedemnastoletnia, znalazła to pod płytami winylowymi, w szafie ojca, w mieszkaniu przy ulicy Świętokrzyskiej w Warszawie. Stare pudełko po...
The Envelope in the Drawer
**The Envelope in the Drawer** I've worked at the post office on Elm Street in Rochester for twelve years. It's...
Warsztat po teściu, dwieście tysięcy i klucz, który oddałem inaczej
Nazywam się Dawid, mam trzydzieści cztery lata i przez sześć lat prowadziłem warsztat samochodowy przy ulicy Grunwaldzkiej w Bydgoszczy razem...
I need to write this as fiction from the second participant’s perspective (the “other person” — meaning the aggressor’s viewpoint, per the “OTHER PERSON” instruction), fully localized to the US, avoiding clichéd phrases, with a proper ending featuring a concrete action.
The Laundry Tub at Fenwick Creek I'm the one they warned new arrivals about. Diane, forty-one, and by the time...