«Як мама зруйнувала відносини із онукою через нав’язування одягу»

«Вона ж старалася»: як моя мама зіпсувала стосунки з онукою, нав’язуючи їй одяг

Моя мама вперта, як віслюк. Вже багато років вона намагається одягати мою доньку — і робить це, на жаль, без найменшого розуміння, що тільки відштовхує онуку. Дівчина в мене підліток, у неї давно свій смак, уподобання, свій стиль. Але бабуся наполегливо продовжує купати їй речі, не питаючи, не порадившись, не вникаючи. Просто приходить і вручає пакети з сукнями та светрами. І щоразу — одніе й ті самі сльози, докори, образи. Бо донька не хоче це носити. А мама — ображається.

— Я ж старалася, вибирала, а вона навіть приміряти не хоче! — каже вона з докором, ніби дитина зобов’язана дякувати просто за сам факт подарунка.

А я ж добре пам’ятаю, як це було в моєму дитинстві. Мама завжди купувала речі за принципом: «щоб на десять років вистачило», «щоб не пачкалося», «щоб з міцної тканини». Ніхто не думав про красу, моду чи комфорт. Мене одягали так, як їм було зручно. А мені доводилося погоджуватись — бо грошей не було. Лише коли я почала сама заробляти, впершии дозволила собі вибирати одяг по смаку, а не по довговічності шва.

Коли я стала на ноги, вирішила привітати маму — купити їй щось гарне, нове. Але вона одразу відмахнулася.
— Що ти мені купила? Я в цьому, як лялька. Мені вже не двадцять. І взагалі — речі твої ніякі, порошити страшно. Після першого прання якесь лахміття.

Вона відмовлялася носити те, що я їй пропонувала, і продовжувала купувати собі те, що «можна носити десять років». Гаразд, змирилася. Нехай ходить, як хоче.

Але коли в мене народилася донька — мама ніби ввімкнула старий сценарій. Дістала якоюсь магією із комірки мішки з дитячим одягом мого дитинства. Якісь кофтини, фартухи, сукні з ґудзиками. Частину я відклала — у хорошому стані, шкода викидати. Решту — у смітник. Дізнавшись про це, мама влаштувала скандал:
— Я ці речі берегла! Як ти могла?!

Відтоді вона почала купувати «нове». На її думку — нове. На вигляд — наче з блошиного ринку. Де вона це знаходить — не знаю. Але донька тоді була ще маленькою, і не дуже важливо було, у чому вона повзає по дому. А от коли підросла — почалося.

У дівчини сформувався свій стиль. Вона сама обирає собі одяг, ми разом ходимо по магазинам, і я намагаюся купувати те, що їй справді подобається. Бо знаю: те, що не до смаку — вона не надіне.

Але бабуся продовжує робити по-своєму. І з десяти років між ними постійні сутички.
— Чому ти не носиш светрик, який я тобі подарувала?!
— Бо він мені не подобається.

— Ти розпещена й невдячна! — кричить мама, дивлячись на мене. — Це ти її так виховала!

А я просто втомилася. Втомилася пояснювати, що любов — це не про нав’язування. Я сто разів просила:
— Будь ласка, не купуй їй одяг. Подаруй краще грошей, сертифікат, книжку, прикрасу. Що завгодно, але не речі.

Але мама не чує. Вона вважає, що робить усе правильно. Що ми просто не цінуємо. Що онука — груба, невдячна. Що я — погана мати, бо «дозволяю їй усе».

А насправді — я просто дозволяю своїй доньці бути собою. І сподіваюся, що колись мама це зрозуміє. Поки не пізно. Поки між ними остаточно не виросла стіна.