«Ти не товар: як батько намагався продати долю доньки, але кохання все виправило»

— Донечко, виходи за Тараса Шевченка — житимеш як у копійчині! У нього ферма, машина, хата. Нащо тобі цей голодрабець Іван? — з досадою кинув Михайло Коваль своїй доньці. Він стояв у кухні, грів руки над кахлем, а в середині його кипіла злість — не на доньку, а на її впертість.

Михайло все життя працював механізатором у сільському господарстві біля Черкас. Був господарем до кісток: власна хата, три городи, гуси, свині, техніка, новенький паркан. Дружина Надія — тиха, працьовита, доброзичлива. Старший син Олексій давно оженився, а от молодша донька, Катерина, щойно закінчила медичний коледж. Гарна, рум’яна, з ясними очима — і серце у батька боліло: не дай Боже, віддасться не тому.

У Михайла був друг — Петро Шевченко. Дружили вони більше двадцяти років: і пили разом, і сіявку спільно засівали, і на риболовлю їздили. Петро тримав ферму, торгував м’ясом на базарі, і мав єдиного сина Тараса. Заможний, хоч і з характером, але Михайлу здавалося — кращої пари не знайти.

— Ти ж розумієш, Катрусю, — знову почав він, — Тарас — це шанс. Хочеш жити, не рахуючи гривень? Ось тобі дорога. А твій Іван… Що він? Сирота, жив у тітки у Жашкові. Ні землі, ні хати, ні гроша.

Катерина мовчки слухала, стиснула губи, а потім твердо сказала:

— За Тараса я не піду. Я кохаю Івана. І крапка.

Слова її були немов батіг. Михайло побілів від люті, але стримався. Наступного дня він зустрівся з Петром, випили, закусили, посміялись. І домовились: у вихідні будуть сватати. Михайло повернувся додому й, ледь переступивши поріг, гукнув дружині:

— Завтра ріжемо кабана! Я Катрю «пропив» — тепер буде Шевченковою нареченою!

Надія зблідла.

— Ти що, з глузду з’їхав?! Це що, ярмарок? Вона ж людина, а не худоба! Ти що, середньовічний феодал?!

Катерина все почула. Тієї ж ночі вона зібрала речі в невеликий рюкзак, написала мамі листа — «пробач, люблю, інакше не можу» — і через вікно втекла до Івана. За тиждень вони розписалися без весілля, без сукні, зняли кімнату в комуналці на околиці міста.

Рік Михайло не розмовляв із донькою. Надія їздила до неї потай — привозила їжу, пестила онука, якого Катерина народила через вісім місяців. Потім померла тітка Івана, і молода сім’я отримала стареньку хатку. Він почав будувати нову — цеглина за цеглиною, все своїми руками.

Одного разу Михайло сам прийшов до них, постояв біля воріт, глянув на будівництво й спитав:

— Ну що, зятечку, чи не допомогти з фундаментом?

З того дня вони помирилися.

За шість років у Катерини та Івана був двоповерховий будинок, хлів, техніка та двоє синів. Усі сусіди позаздрили. А Тарас Шевченко двічі розлучився і досі жив з батьками. Без роботи, без мети, з пляшкою в руці.

— Це наш син, — тепер говорила Надія сусідкам. — І Іван, і Олексій — обидва наші.

А Михайло дивився на онуків і думав, як же добре, що серце доньки тоді не зрадило само себе.