– Родные голодают, а ти квартири купуєш! – кричала мати

«Рідні голодують, а ти квартири собі купуєш!» — гула мати.

«Олені й Марійці дістануться по двокімнатній, а Дмитру — трикімнатна. Він же обіцяв нам допомагати в старості», — промовив Іван Петрович, споглядаючи у вікно, за яким тихо падав сніг.

Надія Степанівна мовчки кивнула, перегортаючи старий фотоальбом. З пожовклих знімків на неї дивилися усміхнені діти: Оленька з косичками, Дмитро у розірваних джинсах і маленька Марійка, вся в піску на дитячому майданчику.

Іван підійшов, сів поруч, поклав долоню на її руку: «Усе чесно. По совісті».

Вони не знали, що це буде їхня остання розмова. Через тиждень Іван Петрович тихо пішов уві сні. Просто не прокинувся.

Олена дізналася про смерть батька, коли поспішала на роботу. Мати подзвонила, голос тріщав від сліз:
«Оленко… Тата вже нема…»

Все ніби зупинилося. Як нема? Адже нещодавно разом святкували його день народження…

На похоронах Олена трималася. Допомагала матері, обіймала Марійку, намагалася втихомирити Дмитра, який шкандибав із порожнім поглядом. Після похорон взяла все на себе — продукти, рахунки, візити до матері.

«Дмитре, скільки можна ледарювати? Тобі вже 25!» — не витримувала Олена.
«Відчепись. Не вчи мене жити», — бурчав брат.

«Мама на одну пенсію живе! Марійка вчиться. А ти?»
«Не твоя справа», — відвертався він до стіни.

Мати мовчала. Для неї Дмитро завжди лишався «хлопчиком».

За півроку Надія Степанівна несподівано покликала Олену на розмову.
«У Дмитра проблеми… Вліз у борги. Вирішила продати квартири… обидві.»

«Які квартири?! Тато їх для нас із Марійкою копив!»
«А що? Вони записані на мене. Ви вийдете заміж, чоловіки допоможуть. А Дмитро скоро одружується.»

«Мамо… ти серйозно?»
«Рішення прийнято», — різко відповіла мати.

Олена пішла в нікуди. Дощ, калюжі, опале листя… Сіла на лавку. Подруга Тетяна прихистила її на час. Оленка жила з коробками, збираючи документи на іпотеку, слухаючи, як сусідські коти дряпаються в двері або ліфт реве опівночі.

А мати дзвонила:
«Дмитро без роботи. Їсти нема що. Допоможи.»
«Я не можу! У мене іпотека, мамо!»
«Квартири купуєш, а рідні голодують?!» — кричала вона.

Одного дня прийшла Марійка. Заплакана.
«Мама хоче, щоб я кинула навчання й йшла працювати. Я не можу так.»
«Переїжджай до мене», — сказала Олена.

Зняли однокімнатну. Марійка закінчила навчання. Потім вийшла заміж. Чоловік із доброї родини. Живуть разом, щасливі.

Мати на весілля не прийшла.

Потім знову дзвонили:
«Дмитро чекає дитину. Їм важко. Пенсію віддам йому, можна я до тебе переїду?»
«Ні, мамо. Я більше в це не втручаюся.»
«Тобі матір на вулицю?!» — верещала вона.

Олена змінила номер. Новий дала лише Марійці.

Минали місяці. Олена оформила іпотеку, завела рудого кота. Життя налагодилося. Марійка дзвонила, приходила в гості. А потім — новина:
«Я вагітна!»

Незабаром народився хлопчик — назвали Іваном, на честь діда.

Одного дня Олена отримала листа. Почерк — мамин.
«Пробач мене… Я помилилася. Вітя працює. У мене онука. І ти була права. Всіх дітей треба любити однаково.»

Олена витерла сльози. Потім сіла за стіл.
«Я напишу їй», — сказала вона Марійці. «Нехай знає — я не зла.»

Життя навчило мене: любов до родини має бути мудрою, а не сліпою. І ще: коли йдеш власним шляхом, рано чи пізно вони це зрозуміють.