Поки родина голодує, ти витрачаєш на житло!” – дорікала мати

– Рідні голодують, а ти собі квартири купуєш! – кричала мати.

– Олені та Марійці дістануться по двокімнатній, а Дмитру – трьохкімнатна. Адже він обіцяв доглядати за нами в старості, – промовив Ярослав Іванович, дивлячись у вікно, за яким тихо падав сніг.

Галина Михайлівна мовчки кивнула, перегортаючи старий фотоальбом. З пожовклих знімків на неї дивилися усміхнуті діти: Оленька з бантами, Дмитро у порваних джинсах і маленька Марійка, вся в піску на дитячому майданчику.

Ярослав підійшов, сів біля неї, поклав долоню поверх її руки: – Все чесно. За совістю.

Вони не знали, що це буде їхня остання розмова. Через тиждень Ярослав Іванович тихо пішов уві сні. Просто не прокинувся.

Олена дізналася про смерть батька, коли поспішала на роботу. Мати подзвонила зі сльозами в голосі:
– Оленко… Тата вже немає…

Наче все зупинилося. Як немає? Адже нещодавно разом святкували його день народження…

На похороні Олена трималася. Допомагала матері, обіймала Марійку, намагалася втихомирити Дмитра, який ходив з порожнім поглядом. Після похорон взяла все на себе – продукти, рахунки, візити до матері.

– Дмитре, скільки можна лежати? Тобі вже 25! – не витримувала Олена.
– Відчепись. Не вчи мене жити, – бурчав брат.

– Мама на одну пенсію живе! Марійка вчиться. А ти?
– Це моя справа, – відвертався він до стіни.

Мати мовчала. Для неї Дмитро завжди залишався «хлопчиком».

Через півроку Галина Михайлівна несподівано покликала Олену на розмову.
– У Дмитра проблеми… Вліз у борги. Я вирішила продати квартири… обидві.

– Які квартири?! Тато їх для нас із Марійкою збирав!
– А що? Вони оформлені на мене. Ви вийдете заміж, чоловіки допоможуть. А Дмитро скоро одружиться.

– Мамо… ти серйозно?

– Рішення прийняте, – відрізала мати.

Олена пішла в нікуди. Дощ, калюжі, листя… Сіла на лавку. Подруга Наталя прихистила її на час. Оленка жила з коробками, збираючи папери на іпотеку, слухаючи, як сусідські коти дряпаються або ліфт реве о третій ночі.

Тим часом мати дзвонила:
– Дмитро без роботи. Їсти нема чого. Допоможи.

– Я не можу! У мене іпотека, мамо!

– Квартири купуєш, а рідні голодують?! – вила мати.

Одного разу прийшла Марійка. У сльозах.
– Мама вимагає, щоб я кинула навчання та йшла працювати. Я не можу так.

– Переїжджай до мене, – сказала Олена.

Зняли однушку. Марійка дотягла навчання. Потім вийшла заміж. Чоловік із гарної родини. Живуть разом, щасливі.

Мати на весілля не прийшла.

Згодом знову почалися дзвінки:
– Дмитро чекає дитину. Їм важко. Пенсію їм віддам, можна я до тебе переїду?

– Ні, мамо. Я більше не можу в цьому брати участі.

– То викидаєш матір на вулицю?! – кричала вона.

Олена змінила номер. Новий дала лише Марійці.

Минали місяці. Олена оформила іпотеку, завела рудого кота. Життя налагодилося. МаріМарійка дзвонила, приходила в гості, а одного дня принесла новину: «У нас буде дитина!».

Скоро народився хлопчик – назвали Ярославом, на честь діда.

Олена отримала листа – мамин почерк.

«Прости мене… Я помилялася. Дмитро влаштувався на роботу. У мене онучка. І ти була права – любити дітей треба однаково».

Олена витерла сльози, взяла ручку і почала писати відповідь.