Коханка без щасливого шлюбу: залишилася самотньою до тридцяти.

Олена була коханкою. Їй не пощастило з заміжжям. Досиділася в дівах до тридцяти років, а потім вирішила таки знайти собі чоловіка.

Що Тарас одружений, спочатку не знала, але згодом хлопець і сам перестав приховувати цей факт, як тільки зрозумів, що дівчина до нього прив’язалася. Але жодного докору Олена не висловила Тарасові. Навпаки — лаяла лише саму себе за ці стосунки та за свою слабкість. Вона почувалася неповноцінною, адже не знайшла собі належного чоловіка, а час йшов. Хоч якщо придивитися — дівчина була непоганою: не красуня, але миловидна, трохи зайва вага, що, мабуть, додавало їй віку.

Стосунки з Тарасом вели в нікуди. Залишатися коханкою Олені не хотілося, але й кинути його вона не могла. Було страшно залишитися самій.

Якось до неї завітав двоюрідний брат Ігор. Був у місті проїздом у відрядження. Забіг до сестри на кілька годин — давно не бачилися. Обідали на кухні, базікали, як у дитинстві, про те, про це, про життя теперішнє. Розповіла Олена братові про своє лихе. Вилила душу, трохи поплакала.

Тут завітала сусідка, покликала Олену до себе — оцінити нові покупки. Дівчина відлучилася на двадцять хвилин. Саме тоді пролунав дзвінок у двері. Ігор пішов відчиняти, думав, що сестра повернулася, — адже двері не зачиняли… На порозі стояв Тарас. Брат одразу здогадався, хто це. Тарас збентежився, побачивши в Оленинній хаті здоровенного чоловіка у спортивних штанях, який жував бутерброд з ковбасою.

— Олена вдома? — більше Тарас нічого не придумав запитати.
— У ванній, — миттєво відрубав Ігор.
— Вибачте, а ви хто їй будете? — не міг отямитися Тарас.

— А я її чоловік. Цивільний. Поки що… А ви з якою метою цікавитесь? — Ігор наступив ближче й схопив Тараса за комірець. — Чи не ти той одружений фатюй, про якого мені Олена оповідала? Слухай сюди. Якщо ще раз тут з’явишся — зі сходів зіпхну, зрозумів?

Тарас, вирвавшись із братових рук, швиденько подався геть.
Незабаром повернулася Олена. Ігор розповів про візит коханця.
— Що ти наробив? Хто тебе просив? — заплакала дівчина. — Він більше не повернеться.
Вона сіла на диван і закрила обличчя долонями.

— Ну й добре, що не повернеться. Годі сльози лити. У мене для тебе є чудовий кандидат. У нашому селі вдівець стоїть. Після смерті дружини жінки його не залишають у спокої, а він поки що всіх відганяє. Ніби ще хоче побути сам. Ось що. Після відрядження заїду до тебе знову, будь готова. Підемо до села разом. Познайомлю вас.
— Як так? — здивувалася Олена. — Ні, Ігорку, я не можу. Хто він такий? І чого це раптом я приїду… Соромно. Ні.

— Соромно з чужим чоловіком спати, а не з вільним познайомитися. Ніхто тебе до нього в ліжко не тягне. Поїдемо, кажу тобі, адже у Люби день народження.

Через кілька днів Олена та Ігор вже були в селі. Дружина Ігоря, Люба, накрила стіл у садку біля лазні. На сімейне свято прийшли сусіди, друзі та товариш Ігоря — вдівець Олесь. Сусіди добре знали Олену, а з Олесем вона бачилася вперше.

Після щирих посиденьок дівчина повернулася до міста. Про себе вона помітила, що Олесь був дуже тихий, скромний. «Мабуть, ще переживає за дружину. Бідолашний… Мало таких чутливих», — подумала Олена.

Через тиждень, у вихідний, у двері постукали. Дівчина нікого не чекала. Вона відчинила — і здивувалася: на порозі стояв Олесь із пакетом у руках.

— Дозвольте, Олено, я тут проїздом. На ринок і по магазинах був. Раз ми вже знайомі, думаю, завітаю, — вимовив він, сором’язливо, наче завчасно підготовані слова.

Олена запросила зайти. Її здивування не минало, але вона запропонувала чай, починаючи здогадуватися, що візит не випадковий.

— Ну що, все, що треба, купили? — запитала вона.
— Так, покупки в авто. А це вам. — Олесь дістав із пакета невеликий букет тюльпанів і подав Олені.

Вона взяла квіти, і очі їй засяяли. Сіли пити чай на кухні, базікаючи про погоду та ціни на ринку. Нарешті, коли чай допито, Олесь подякував і зібрався йти. У передпокої він повільно, наче розгублено, одягнув піджак, взув черевики. Потім, вже на порозі, раптом обернувся до Олени й промовив:

— Якщо зараз піду і не скажу, то не пробачу собі. Олено, я весь тиждень лише про вас і думав. Чесно. Запали ви мені в душу. Ледве дочекався вихідних. Ось і приїхав… Адрес узяв у Ігоря…

Олена почервоніла й опустила очі.
— Ми ж так мало знаємо одне одного… — відповіла вона.

— То нічого, нічого. Головне, що я вам не огидний? А можна на «ти»?.. Я розумію, що я не подарунок. Та ще й донечка в мене маленька, вісім років. Зараз у бабусі.

Олесь хвилювався, руки його трохи тремтіли.— Донечка — це добре, це щастя, — задумливо промовила Олена, немов побачивши в його словах блиск майбутнього.