З життя
Батьки та їхня «опіка»
**Щоденниковий запис**
Сьогодні мати, Людмила Олексіївна, сказала мені щось, від чого аж похололо в моїх жилах: «До твоїх вісімнадцяти ми даватимемо трохи грошей — на їжу, на одяг, небагато. А далі, Соломіє, вже сама. Не знаю, як у тебе складеться життя, але не хочу, щоб вона була схожа на наше з батьком». Вона вимовляла це з таким виглядом, ніби робила мені величну милість. Я стояла, ніби мене приголомшили. Це що, як тільки мені виповниться вісімнадцять, я перестану для них існувати? І що значить «не бути, як вони»? Я й так не хочу бути схожою на своїх батьків, які, здається, забули, що таке родина. Але ці слова пройняли мене так глибоко, що до цієї миті не можу заспокоїтися.
Мені шістнадцять, і я завжди знала, що у нас з батьками не найкращі стосунки. Мати з татом, Олегом, живуть своїм життям, а я — своїм. Вони не погані люди, але… якби це сказати… не надто турботливі. Тато то працює, то сидить у гаражі з друзями, мати — то на базарі торгує, то в дворі з сусідками базікає. Я з малку звикла до самостійності: готую, прибираю, вчуся на відмінно, щоб вступити до університету. Але я й подумати не могла, що вони так відверто дадуть зрозуміти: після вісімнадцяти я їм не потрібна.
Все почалося минулого тижня, коли я попросила в матері грошей на нові кросівки. Старі вже розлізлися, а у школі скоро бігові змагання. Вона глянула на мене, наче на жебрачку, і промовила: «Соломіє, ти вже доросла, могла б сама заробляти. Я тобі й так даю на їжу». Дає? Ці дві-три сотні гривень на тиждень, яких ледь вистачає на проїзд і булочку в їдальні! Я попробувала пояснити, що кросівки — не річ для розкоші, але вона перебила: «До вісімнадцяти допоможу, а далі — як вийде. Ми з татом не банкомат». У мене перехопило дух. Не банкомат? А хто ж тоді? Батьки, що мають підтримувати, а не відлічувати дні своєї турботи?
Я пішла в кімнату і проплакала півночі. Не через кросівки — через те, як холодно це прозвучало. Я ніколи не була тягарем. Не вимагала модного одягу, як однокласниці, не нявЯ закусила губу, витерла сльози і пообіцяла собі, що колись у мене буде справжня родина — та, яку я створю сама.
Кухня «Джерело», Тернопіль — двадцять хвилин до закриття
Мене звуть Олег Гнатюк, мені сорок один, і я дванадцять років готую на нічній кухні лікарняного кафетерію обласної клінічної лікарні...
Зять на чужому городі: як я «здав в оренду» татову дачу під Житомиром
Мене звати Тарас, мені сорок два, і я досі не знаю, як пояснити те літо своїй дружині так, щоб вона...
Zwinięty list w misce z owocami przy ulicy Świętokrzyskiej
Kasia, siedemnastoletnia, znalazła to pod płytami winylowymi, w szafie ojca, w mieszkaniu przy ulicy Świętokrzyskiej w Warszawie. Stare pudełko po...
The Envelope in the Drawer
**The Envelope in the Drawer** I've worked at the post office on Elm Street in Rochester for twelve years. It's...
Warsztat po teściu, dwieście tysięcy i klucz, który oddałem inaczej
Nazywam się Dawid, mam trzydzieści cztery lata i przez sześć lat prowadziłem warsztat samochodowy przy ulicy Grunwaldzkiej w Bydgoszczy razem...
I need to write this as fiction from the second participant’s perspective (the “other person” — meaning the aggressor’s viewpoint, per the “OTHER PERSON” instruction), fully localized to the US, avoiding clichéd phrases, with a proper ending featuring a concrete action.
The Laundry Tub at Fenwick Creek I'm the one they warned new arrivals about. Diane, forty-one, and by the time...
Валіза до Дубая, яку я не встигла закрити
Термінал «Д» бориспільського аеропорту о шостій ранку пахнув кавою з automату і мокрою тканиною — надворі лив дощ, і люди...
Warsztat po teściu, który zabrał zięć Marcina
Nazywam się Marcin Duda, mam trzydzieści sześć lat i przez ostatnie osiem byłem mężem Kasi Woźniak z Bydgoszczy. Piszę "byłem",...