Теща скаржиться на ігнорування внука, але де вона була у важкі часи?

Теща поскаржилась, що онук її ігнорує. А де вона була, коли йому потрібна була родина?

Женько та Олеся одружилися майже підлітками — їм ледь виповнилося по дев’ятнадцять. Обоє щойно вступили до Київського університету права, коли між ними спалахнула перша, щира й наївна любов. А через рік зіграли скромне весілля — Олеся вже тоді чекала дитину. Здавалося, все йде, як у добрій казкі: молодість, кохання, малятко… Але життя, як виявилося, було не таким вже й казковим.

Після пологу Олеся раптом відмовилася годувати сина. Спочатку казала, що втомилася, потім скаржилася на депресію. А за тиждень зібрала речі, залишила на столі записку та пішла. Назавжди.

Женько був у шоці. Він не розумів, як так — ще в пологовому вона усміхалася, обіцяла бути найкращою мамою, а тепер… порожня ліжечко, дитячий плач і повна самотність.

Пізніше, з уривків чуток і розповідей знайомих, дізнався, що вона виїхала з матір’ю, Галиною Петрівною, до Німеччини. Мовляв, Олесі треба відновитися, жити для себе, а дитину нехай «розрулює» батько — раз уже так «радісно» зустрів батьківство.

Виявилося, саме теща тиснувала на доньку: «Ти ще молода, не занапасти себе, будеш все життя сидіти у підгузках — згаснеш!» Та й послухалася. А Женько лишився один на один з немовлям, яке кохав, але не знав, як вирощувати.

На щастя, поручі мешкала найдобріша жінка — сусідка по сходовому майданчику, Марія Степанівна. Вона й стала йому опорою. Поки Женько працював у автосервісі в нічні зміни, Марія доглядала за малим. Саме вона замінила дитині матір. Гойдала, співала колискові, вчила говорити, водила на святкові ранки.

Маленький Сашко довго питав у тата: «Чому в усіх є мама, а в мене немає?» А Женько не знав, що відповісти, і щоразу серце його боліло. Він дав собі слово: жодної жінки більше в будинку. Весь час — тільки синові. Тільки його посмішці.

Роки минали. Сашко виріс. Отримав диплом юриста, як колись мріяли його батьки. Тепер працює з татом у їхній родинній юридичній фірмі. Розумний, чесний, цілеспрямований. І між ними, батьком і сином, була справжня чоловіча дружба та взаєморозуміння.

І от одного разу — дзвінок у двері. На порозі стоїть літня жінка в дорогому пальті, з торбинкою в руці та зверхньою посмішкою.

— Привіт, Сашуньку. Ну що, впізнав бабусю?

Хлопець мовчки дивився на неї. Обличчя незнайоме. Чуже. Ні спогадів, ні теплого почуття — нічого.

— Вибачте, ви хто?

— Як це — хто? Я твоя бабуся. Мама твоєї рідної матері! Хіба не розказували?

— Не розказували. Бо й розповідати було нічого.

— Ти що, так із старшими розмовляєш? Виріс — тепер за бабусею доглядати повинен! Мені зараз дуже важко. Пенсія мізерна, тиск скачуАле Сашко лише глянув на двері, закрив їх і повернувся до свого життя — такого, яким його виховав тато, без непотрібних гостей із минулого.