Розмова, що змінює все

Останнього дня новорічних свят друзі вирішили піти на ковзанку. Несподівані морози трохи послабли. Яскраве, хоч і низьке сонце сліпило в очі, обіцяючи швидку відлигу. День почав додаватися.

Тарас та Олег були не єдиними, хто вирішив позбутися зайвих кілограмів, набраних за свята. На льоду було багато людей. Сонце сяяло, морозне повітря бодрило, музика з динаміків піднімала настрій.

Вийшовши на лід, хлопці почали розганятися, обганяючи інших. Заточені ковзани легко ковзали по шорсткій поверхні. Цього року вони вперше вийшли на ковзанку. Спочатку йшов сніг, і лід не встигали чистити. Потім настала тривала відлига, і ковзанка потонула у калюжах. Лише після Різдва вдалось покататись.

Пробігши пару кіл для розминки, хлопці почали жартувати. Олег помітив дівчину у білій куртці та такої ж білосніжної в’язаній шапці з помпоном. Вона невпевнено стояла на ковзанах, вчепившись у перила. Видно було, що каталась вперше.

Прямі ноги не слухалися, роз’їжджались, гомілки вивертались. Якби не міцна хватка за поручні, вона б давно впала. Олегу стало смішно, але й шкода її.

Він знайшов поглядом Тараса – той захоплено спілкувався з якимись дівчатами. Олег підкотився до бортика.

— Хочеш, навчу тебе? Це не важко. Треба лише знати основи.

Дівчина не встигла відповісти – права нога різко посунулась, і вона мало не завалилась назад. Олег підхопив її.

— Дякую, — промовила вона.

Її голос здавався чарівним, а від дотику по шкірі пробігли мурашки. Серце радісно закалатало.

— Не бійся. Відпусти поручні, інакше не навчишся. Тримайся за мене. – Він простягнув руку.

— Страшно, — прошепотіла дівчина.

— Лід слизький, падіння неминучі. Але я тебе втримаю. Ну ж бо, — наполегливо сказав Олег.

Вона схопила його за руку, але другою все ще трималась за перила.

— Так, добре, — підбадьорював він. — Відштовхуйся одним ковзаном, ковзай на іншому. Не став ногу на вістрі – впадеш! Молодець. Тепер іншою…

Дівчина обережно зробила кілька рухів. Вона нарешті відпустила поручні. Це ще не було катанням, але Олег щиро хвалив її.

— Розслаб ноги, трохи зігни коліна. А тепер спробуй ковзати, а не ступати.

Її очі сяяли. Вона щасливо засміялась. Від цього сміху серце Олега підскочило, а шкіра знову покрилась мурашками.

Дівчина різко посунулась вперед, забувши про зубець, і впала б, якби Олег знову не підхопив її.

— Нічого, все добре. Не так різко…

Вони повільно рухались уздовж огорожі.

— Все, більше не можу! Ноги дерев’яні й трусяться, — зітхнула вона.

— Для першого разу достатньо. Завтра ноги болітимуть. Наступного разу буде легше. Мене Олег звати. — Він поглядав на її профіль із боку.

Рум’яні щоки, густі вії, напіврозкриті губи… В грудях розлилась тепла хвиля. Такого він раніше не відчував.

— Мар’яна, — сказала дівчина.

Від звуку її голосу, від імені, що пахло літом, голова закружилась.

Вона втомилась і вся спиВона важко сперлася на його руку, і він мріяв йти так вічно, відчуваючи її близькість, але раптово прокинувся — все це було лише сном, а за вікном уже падав сніг, ніби згадка про ту дивну зимову казку.