Мати, якої не було

На новеньку дружину тата

Оксана тримала в руках запрошення на весілля й ніяк не могла повірити у те, що бачить. Золоті літери на кремовому папері сповіщали про шлюб її батька Миколи Івановича з якоюсь Мар’яною Степанівною. Дата — через тиждень.

“Через тиждень, — промовила вона, перевертаючи листівку. — Навіть попередити нормально не спромігся.”

Задзвонив телефон, перебиваючи її думки. На екрані — ім’я молодшої сестри Насті.

“Окс, ти отримала це… запрошення? — голос сестри звучав збентежено. — Отримала. Ти щось знала?”

“Нічогісінько! Взагалі нічого! Я думала, тато просто з кимось зустрічається. А тут на тобі — весілля!”

Оксана пройшла на кухню й поставила чайник. За вікном моросив дрібний дощ, і на душі було так само сиро й нудно.

“Настю, а ти її бачила хоч раз? Оцю Мар’яну?”

“Один раз, випадково. Вони з кав’ярні виходили, а я якраз повз їхала. Молода така, років тридцяти п’яти, не більше. Блондинка фарбована, вся в золоті й хутрі.”

Оксана мимоволі скривилася. Батькові — шістдесят вісім, різниця у віці — більше тридцяти років.

“Може, це через гроші? — припустила Настя. — Пам’ятаєш, тато казав, що продав дачу? А ще квартира у нього двокімнатна в центрі.”

“Не знаю, — зітхнула Оксана. — Треба їхати до нього, розмовляти.”

“Поїдемо разом. Я завтра з роботи раніше піду.”

Наступного дня сестри зустрілися біля будинку, де жив їхній батько. Микола Іванович нещодавно переїхав у цю квартиру після продажу старої “трішки”, де вони виросли. Тоді він пояснив це бажанням жити ближче до центру, але тепер Оксана підозрювала інші мотиви.

“Доню! — батько зустрів їх з розпростертими обіймами. — Як добре, що приїхали! Познайомлю вас із Мар’янкою.”

Він виглядав помолоділим і дуже задоволеним. Нова стрижка, модна сорочка, навіть хода стала жвавішою.

“Тату, нам треба поговорити, — серйозно сказала Оксана.”

“Звісно, звісно! Мар’яна якраз готує вечерю. Вона чудово готує, побачите.”

З кухні почувся дзвік посуду й жіночий голос, що наспівував якусь пісню. Батько провів дочок у вітальню й посадив на диван.

“Дорогі мої, я щасливий, що ви познайомитесь із Мар’яною. Вона дивовижна жінка, добра, турботлива. Я не думав, що в мої роки ще зможу закохатися.”

Оксана з Настею переглянулися. Слово “закохаюся” з вуст шістдесятивосьмирічного батька звучало якось неприродно.

“Тату, — почала Настя, — а довго ви знайомі?”

“Три місяці. Познайомились у поліклініці, в черзі до кардіолога. У Мар’яни мама ліжала в лікарні, і вона дуже переживала. Я її втішав, провожав додому…”

“Три місяці — і вже весілля? — не втрималася Оксана. — Не занадто швидко?”

“У нашому віці тягнути нема чого, — батько трохи насупився. — Ми вже не діти, знаємо, чого хочемо.”

У цю мить у вітальню увійшла жінка, й Оксана одразу зрозуміла, що Настя мала рацію. Мар’яна виглядала максимум на тридцять п’ять, хоча могла бути й молодшою. Висока, струнка, з пишним волоссям медового відтінку й яскравим макіяжем. На ній було облягаюче плаття й сила прикрас.

“Діточки, знайомтеся! — батько підскочив із місця. — Це моя Мар’янка. А це мої дочки — Оксана й Настя.”

“Дуже приємно, — Мар’яна простягнула руку з довгими пофарбованими нігтями. — Коля так багато про вас розповідав!”

Голос у неї був мелодійний, але Оксані чомусь одразу не сподобався цей присолоджений тон.

“Вечеря готова, — оголосила Мар’яна. — Проходьте до столу.”

На кухні був накритий святковий стіл. Дорога посуда, якої Оксана не пам’ятала в батьківському домі, свічки, квіти. Усе виглядало дуже гарно, але якось штучно.

“Мар’янко, розкажи дівчатам про себе, — попросив батько, наливаючи вино.”

“Та що там про мене розповідати, — засміялася Мар’яна. — Звичайна жінка. Працюю в салоні краси, майстром з манікюру. Живу одна, дітей нема. Була заміжня, але чоловік виявився… непростою людиною.”

“Як це непростою? — уточнила Настя.”

“Пив, піднімав руку. Довелося розлучитися. З тих пір боялася зв’язувати життя з чоловіками. А потім зустріла вашого тата…”

Мар’яна подивилася на Миколу Івановича з таким захопленням, що Оксана мимоволі зігнулася.

“А батьки в вас є? — продовжувала допитуватися Настя.”

“Мама є. Тата вже давно нема. Мама хворіє, я за нею доглядаю. Коля мені дуже допомагає, навіть гроші на ліки дає. Такий добрячий”Через рік після весілля батькова квартира була переписана на Мар’яну, і Оксана з Настею лише по фотографіям згадували, яким щасливим колись був їхній тато.”