Колесо від воза

Пам'ятаю той звук ще до того, як розплющила очі, — метал, що б'ється об тверду глину подвір'я, рівний, ніби хтось котив його від самого світанку. Це Толик, сусідський хлопець через паркан, о сьомій ранку ганяв своє залізне колесо від старого воза по подвір'ю бабусі Гані в Космачі. Йому було тоді дев'ять, мені вісім, і те колесо було для нас цілим липнем.

Бабуся Ганя стояла на порозі з горнятком кислого молока і гукала через двір: "Оксано, вставай, бо Толик уже три кола зробив, а ти ще в піжамі!" Я вибігала боса на камені, ще теплі від учорашнього сонця, і хапала палицю, прихилену до стодоли. Колесо — іржаве, з однією вм'ятиною скраю — котилося нерівно, звертало вправо саме тоді, коли найменше цього чекаєш, і треба було бігти за ним, як за живою істотою.

Ніхто нам того колеса не купував. Воно просто лежало в хлівці, відколи дідусь Михайло продав останнього воза заради трактора. А ми зробили з нього більше, ніж іграшку, — зробили з нього цілий день.

Вулиця в Космачі тяглася від каплички аж до ставка, де паслися гуси тітки Марії. Ми знали кожну вибоїну на дорозі, кожну хвіртку, знали, якого пса у Дзюбенків треба обходити здалеку, а в кого можна попросити склянку води, не пояснюючи, чия ти дитина. Коли їхав трактор дядька Богдана, треба було миттю зіскакувати на узбіччя, а з вікна у Кравчуків завжди лунав той самий вигук: "Тихіше там, бо пилюка аж до саду летить!"

Голодні поверталися ми додому з червоними щоками і пилом по коліна. Бабуся давала скибку хліба з маслом, помідор просто з грядки, іноді шматок домашнього сиру — і через чверть години ми знову були надворі. Це не було легке дитинство. Не було й безпечним у тому сенсі, як розуміють це слово сьогодні, — ніхто не пильнував нас на кожному кроці. Але в ньому було те, чого зараз найбільше бракує: цілий день вміщався в одній вулиці, а залізне колесо від воза вистачало, щоб не було нудно аж до сутінків.

Минуло тридцять два роки. Тепер я живу у Львові, працюю в бухгалтерській фірмі на вулиці Личаківській, їжджу шкодою октавією, плачу за оренду дванадцять тисяч гривень на місяць і щодня стою в заторі на мосту через Полтву. Толик виїхав до Польщі ще в старших класах, повертається раз на два роки, на Великдень, і щоразу каже одне й те саме: "Пам'ятаєш те колесо? У мене тоді все серпень був синець на коліні."

Бабуся Ганя померла одинадцять років тому, у лютому, коли на подвір'ї лежав сніг по кісточки. Хата в Космачі стояла порожня три роки, поки мій батько, її син, не вирішив продати її сусідові під ділянку для стодоли. Я тоді не поїхала на ту розмову — була вагітна другою дитиною і не мала сил дивитися, як він підписує документи на хату, де я вчилася ходити босоніж по розігрітих каменях.

Але минулого року, коли ми прибирали горище після батька — він помер раптово, інфаркт, було йому шістдесят три роки, — я знайшла в скрині з-під насіння те саме колесо. Ще іржавіше, з тією самою вм'ятиною збоку. Батько забрав його зі стодоли, перш ніж хата перейшла у власність сусіда, і зберігав тридцять років, нікому нічого не кажучи.

Я стояла тоді на горищі з тим шматком заліза в руках, а мій син, шестирічний Тарасик, питав, що це таке і для чого воно. Не змогла пояснити йому так, щоб він зрозумів. Сказала тільки, що ми поїдемо в Космач, що покажу йому ту вулицю, каплицю і ставок, і що, може, якщо сусід дозволить, пошукаємо разом палицю.

Не знаю, чи зрозуміє колись Тарасик, чому я їжджу сорок хвилин до села, якого вже майже немає, щоб постояти біля паркану чужого вже подвір'я. Але колесо досі стоїть у моєму автомобілі, прихилене до сидіння, загорнуте в старий рушник — на випадок, якщо колись хтось запитає, де почалося все моє літо.