Юшка на середу

Одинадцять днів я пролежала з температурою тридцять дев'ять і два, і за весь цей час моя рідна донька написала мені одне повідомлення: "Мамо, пий тепле, бережи себе". Без знаку оклику навіть. А юшку носила Тамара з другого поверху — у трилітровій банці з-під огірків, з наклейкою на кришці "Тамара — четвер", бо вона все підписує, навіть компот на зиму.

Мене звати Оксана Дмитрівна, мені шістдесят три, я тридцять один рік пропрацювала в бухгалтерії райпобуткомбінату в Івано-Франківську, поки той не закрили. Живу на Пасічній, у панельній дев'ятиповерхівці, третій поверх. Тамара оселилася піді мною сім років тому, коли поховала чоловіка — приїхала з Коломиї, з великої квартири на цю нашу тісну "двушку". Їй шістдесят дев'ять.

Знайомі ми були так, як буває у сусідок під одним дахом: знаємо все і нічого водночас. Вона в курсі, що я п'ю чай з обліпихою, що донька моя, Леся, живе у Львові з онукою Соломійкою, чиє фото стоїть у мене на холодильнику під магнітиком з Карпатами. Я знаю, що вона ходить до церкви на Різдво і Великдень, а син її, Ігор, дзвонить по неділях, коротко, наче поспішає.

Дванадцять років — "добрий день" на сходовій клітині, позичений цукор перед святами, листівка під двері на іменини. Нормальне сусідство, без зайвих слів і без зобов'язань. Я думала, так усі живуть. Виявилось — Тамара бачила щось, чого я собі бачити не дозволяла.

Захворіла я в лютому, під час тих морозів, коли в під'їзді пахло вологою штукатуркою і чужим борщем з-за дверей сусідньої квартири. Тамара постукала своїм фірмовим стуком — три рази, завжди однаково, наче код. Стояла на порозі з банкою юшки, ще парувала.

— Оксано, на тебе дивитись страшно, — сказала замість вітання. — Температура є?

— Тридцять вісім і сім.

— Завтра ще принесу. Лежи, не базікай.

І принесла. Наступного дня, о пів на дванадцяту, вже з локшиною — бо, як вона пояснила, "сам бульйон — це мало, треба щось важче для шлунка". Юшка в неї виходила така, як варила моя мама в Коломиї, поки не злягла: моркву різала вздовж, не кубиками, петрушку кидала з корінцем, любисток обов'язково. Від такого смаку хочеться плакати, тільки не від жалю, а від чогось, чому й назви не підбереш.

На четвертий день, коли жар нарешті спав нижче тридцяти восьми, Тамара прийшла не тільки з юшкою. Принесла чай з медом і липою — в термосі, щоб я зайвий раз не вставала до кухні. Сіла на табуретку в коридорі, щоб мене, бува, не заразити назад, і крізь зачинені двері спальні спитала:

— Оксано, я розумію, що не моя справа. Але коли донька твоя тут востаннє була?

Я мовчала, бо рахувати не хотілося. Червень. Минулого року. Заїхала на дві години проїздом до Косова, привезла Соломійці нову панамку показати, випила чаю і поїхала — казала, дорога довга, до вечора треба встигнути.

— Дзвонила, — відповіла я нарешті. — Учора дзвонила.

— Дзвонила чи писала?

Тамара завжди вміла поставити питання так, що відповідь застрягала в горлі. Я не відповіла. Вона й не наполягала — забрала порожній термос від учора, лишила новий, повний, і пішла, тільки в дверях кинула:

— Ти б їй подзвонила сама. Не чекала.

Того вечора я таки набрала Лесю. Слухавку взяла з першого гудка, але говорила на бігу — чула, як там на фоні шумить вода, хтось кричить "мамо, дай мультик". Дізналась, що я хвора, сказала: "Ой, лежи, бережи себе, я передзвоню". Не передзвонила. Ні тоді, ні через три дні, коли я вже видужала й сама їй написала, що все добре.

А діло, як з'ясувалося за два тижні, було не в зайнятості й не в дитині коло ніг. Діло було в квартирі в Коломиї — тій, що лишилася після смерті мого чоловіка, Лесиного батька, і в якій я прописана, але не живу, бо здаю її вже дев'ять років орендарям, а гроші — сорок дві тисячі гривень на рік — відкладаю на "чорний день". Леся про цю квартиру заговорила саме тоді, коли я хворіла: подзвонила її свекруха, моя сваха, і намовила переписати квартиру "поки жива, бо потім довше з переоформленням возитися, та й онучці б лишити щось певне".

Я про це дізналась не від доньки, а від Ігоря — сина Тамари, який якось у неділю, приїхавши до матері, розповів між іншим, що зустрів мого свата на заправці, і той хвалився: "Ото Леся квартиру тещину скоро на себе перепише, а то мало що, вік не молодий". Тамара переказала мені це через два дні по тому, як я вже видужала, сидячи в мене на кухні за чаєм, ніби між іншим — і я побачила, як у неї тремтить рука з чашкою, наче вона боїться, що я образюся на неї за такі слова.

Я не образилась. Я сиділа й дивилась на порожню банку з-під юшки з наклейкою "Тамара — четвер" і думала, скільки разів за ці одинадцять днів хвороби Леся написала мені смс замість того, щоб приїхати чотири години поїздом — і скільки разів Тамара піднімалась зі своєї "двушки" на мій третій поверх, хоч у неї самої коліна болять так, що на сходах чіпляється за поручень.

Через тиждень я подзвонила Лесі сама і сказала, що приїду до неї у Львів — привезу документи на квартиру. Вона зраділа, аж заметушилась, почала розповідати, який нотаріус уже все підготував, які папери треба. Я приїхала, сіла з нею і зятем за стіл, поклала перед собою папку — техпаспорт, довідку з ЖЕКу, договір оренди з квартирантами.

— Лесю, — сказала я, — квартиру я тобі не переписую. Ні зараз, ні поки жива.

Вона зблідла, зять почав щось про "а ми ж домовлялись з мамою", маючи на увазі свою матір, мою сваху.

— Домовлялись ви із своєю мамою, — відповіла я. — А я з вами не домовлялась ні про що, бо мене за одинадцять днів хвороби ніхто з вас навіть не спитав, чи є в мене вдома хліб.

Я забрала папку назад у сумку. Квартиру в Коломиї здаю й тепер — гроші йдуть на мій рахунок, і минулого місяця я на них купила Тамарі новий електричний чайник, бо її старий уже скипів утретє насухо. Вона довго відмовлялась брати, казала — не було потреби. Я поставила чайник на її кухонний стіл і сказала, що вдячність теж потрібно кудись дівати, а в мене більше нікуди.

Соломійку я, звичайно, бачу — на Великдень, на день народження, іноді по відео. Але тепер, коли Леся телефонує й каже "мамо, як ти?", я відповідаю правду, а не "все добре", і якщо мені треба, щоб хтось приїхав, я так і кажу: приїдь. А банку з-під юшки, ту саму, з наклейкою "Тамара — четвер", я так і не викинула — стоїть у мене в буфеті, порожня, і час від часу я її мию й повертаю сусідці, а вона знову наповнює.