Ковдра для чужого кошеняти

Я двадцять три роки працюю дезінфектором у притулку на околиці Житомира, у Корбутівці, і думала, що мене вже нічим не здивуєш. Змінами тут не пахне парфумом — пахне хлоркою, мокрою шерстю й собачим кормом, і саме так пахло того дощового вечора наприкінці жовтня, коли я вийшла з підсобки з відром і побачила цю сцену біля вольєра номер чотири.

Вівчарку звали Веста. Її привезла Соломія — молодша з двох дівчат, що тягнуть на собі весь притулок, — ще в серпні, коли хтось прив'язав тварину до стовпа біля автобусної зупинки на Полтавській, поруч з мискою й поводком. Ніби хазяїн проявив турботу. Насправді — просто позбувся тягаря, бо собака була вагітна. Веста тоді відходила довго, боялася рук, а за тиждень до цього вечора народила двох цуценят. Обидва не дожили до ранку.

Я стояла в проході між вольєрами, притискаючи до себе відро з розчином, і слухала, як старша, Ірина Богданівна — усі звуть її просто Богданівна, — вмовляє собаку поїсти. Марно. Веста нюхала бетон у кутку, де ще позавчора лежала солома з цуценятами, і лягала знову. Шукала.

— Вона згасає, — сказала Богданівна, і я подумала, що вона, мабуть, права: за двадцять три роки я бачила це разів десять. Спочатку тварина перестає їсти, потім лягає й перестає навіть підводити голову.

Дощ того дня лупив по даху так, що доводилося кричати, аби почути одна одну. Дах над блоком А тече вже третій місяць — я сама підставляла тазики під найгірші місця, — а грошей у притулку вистачає рівно на корм і щеплення, на дах не залишається нічого.

Соломія тоді щось запропонувала про чужих цуценят, підкласти, щоб Веста перемкнулась на годування. Ідея була слушна, тільки нізвідки їх було взяти — по селах не сезон, у притулку ніхто не щенився. Написали оголошення в фейсбучну групу «Тварини Житомира SOS», серце-реакції посипались одразу, а цуценят не було.

Я в той момент саме мила підлогу в коридорі приймального пункту й особливо нікуди не поспішала — зміна закінчувалась о сьомій, а до сьомої лишалось ще години дві, тож коли за ворітьми піднявся гавкіт, я вийшла подивитись, хоч це й не мій обов'язок.

За хвірткою стояли двоє дітей, мокрі наскрізь. Хлопчик років дев'яти в занадто великій куртці зі зламаною блискавкою й дівчинка молодша, у рожевій шапці, зсунутій набік. Дівчинка притискала щось під курткою.

— Тьотю, візьміть його, будь ласка.

Вона витягла кошеня — сіре, завбільшки з долоню, ще сліпе, шерсть злиплась від дощу. Пищало так тонко, що звук майже тонув у зливі.

— Ми його біля сміттєвих баків знайшли, на Чуднівській, — заговорив хлопчик швидко, наче боявся, що його зупинять. — Там коробка стояла, а він один лишився. Ми додому принесли, а мама каже — ні. У нас бабуся, у неї від котів астма, це правда, я не вигадую.

— Він не їсть сам, — додала дівчинка. — Ми з піпетки давали, а він не бере.

Хлопчик витяг з кишені мокрі зім'яті купюри й жменю дрібняку — щось із сотню гривень.

— Ось, на корм. Я на м'яч збирав, ну нічого, м'яч потім.

Я стояла осторонь і бачила, як обидві дівчини — Соломія й Богданівна — перезирнулись. Ідея, видно, майнула в обох одночасно, і жодна не наважувалась сказати вголос.

— Гроші сховай, — це Богданівна хлопцеві. — Намокнуть. А кошеня давай сюди.

— Справжня буде мама? — недовірливо перепитала дівчинка.

— Побачимо.

Дітям сказали приходити з дорослими, дівчинка встигла повідомити, що кошеня звуть Мурчик — сама придумала, — і вони побігли назад під дощ, до автобусної зупинки.

Кошеня грілося хвилин двадцять на старій пелюшці, покладеній на батарею, поки не почало ворушитись. Тоді Соломія з Богданівною зайшли до вольєра разом. Я причинилась у дверях коридору — не моя справа, але й піти чомусь не змогла.

Веста підняла голову, не встаючи. Богданівна сіла просто в мокру солому, поклала кошеня їй під бік, притиснула долонею, щоб не відповзло. Собака напружилась, шерсть на загривку піднялась, і секунд десять узагалі нічого не відбувалось — тільки дощ по бляшаному даху та скигління кошеняти.

Потім Веста нахилила голову й обнюхала його — раз, другий. Обнюхала ще довше, майже накрила пащею — і в мене всередині все стиснулось, бо в такий момент собака може і вбити чужу маля одним рухом щелеп. Але вона лизнула. Один раз, потім ще, і ще, аж поки кошеня не притислось до її живота саме, шукаючи соски.

Веста лягла на бік. Уперше за два дні.

Мурчик прожив у притулку до середини листопада, а тоді хлопчик — його звали Тарас — прийшов уже з мамою, і забрали кота собі, бо бабуся, як виявилось, свою астму трохи перебільшила заради спокою в хаті, а без кота дитина ходила похмура тиждень. Веста лишалась у притулку ще два місяці, годувала чуже маля, доки той не почав їсти сам, а потім її забрала родина з Коростишева — фермери, тримають отару овець, шукали саме вівчарку.

Дах над блоком А полагодили тільки навесні, коли Богданівна продала свій старий "Опель Астру" — той, на якому возила корм із оптового складу на Малікова. Грошей вистачило й на бляху, і на роботу покрівельника, і ще лишилось на щеплення для нового виводку, що привезли в квітні. Сама вона тепер їздить із притулку в місто маршруткою, з двома пересадками.

Я про це знаю точно, бо саме мене попросили того дня притримати тазики, поки знімали стару бляху, — вода лилась просто в те місце вольєра, де колись лежала Веста з чужим кошеням під боком.