Сільська дівчина

У 1992 році на курсі з’явилася нова студентка. Приїхала здалеку, з якого саме села – зараз уже й не згадаєш.

Ясні очі, акуратний носик, туго заплетена коса, а щоки завжди в рум’янці. Поселилася вона в гуртожитку разом із дівчатами з довколишніх містечок.

Мала доброзичливий характер і завжди уникала конфліктів. Ніяк не назвеш її дурною — навпаки, вона була по-справжньому світлою та щирою людиною.

Щоправда, у її мові час від часу звучали слова, які здавалося, давно вийшли з ужитку: “ті” замість “ти”, “оце” замість “це”, “се” — і це ставало причиною для жартів. Одногрупники стали називати її “Сільська дівчина”.

Коли настав час перших іспитів, кожен реагував по-своєму. Хтось покладався на удачу, хтось – на свої знання. Вона ж готувалася ретельно: на заняттях завжди була присутня, а завдяки своїй старанності з багатьох предметів отримала “автомат”.

Та одна викладачка мала упередження проти дівчини.
— Ну навіщо вони сюди їдуть зі своїх сіл? Ані вигляду, ані розуму, а до міста прагнуть! — казала вона зневажливо.

І ось настав день одного з найскладніших іспитів.
— Заходьте по п’ять осіб із листочками й ручками, — наказала викладачка.

Дівчина зайшла з першою групою. Спокійно підійшла до столу, витягла білет і почала писати. Інші лише з острахом поглядали довкола. Згодом саме вона першою підійшла до викладачки.

— Перш ніж відповідати, хочу подякувати вам за вашу працю. Ми цілий місяць старанно вивчали ваші книги, — сказала дівчина щиро.

Ці слова викликали враження на викладачку. Дівчина ж згадала, як випадково почула розмову, що викладачку покинув чоловік. Це викликало в ній співчуття та бажання підтримати.

Згодом вони стали майже подругами, і ставлення викладачки до дівчини змінилося на краще.