Гроші закінчилися. У Надії Петрівни їх зовсім немає.

У Людмили Степанівни закінчилися гроші. Зовсім закінчилися. Гаманець був порожній, і навіть у кишеньці для дріб’язку дзвеніла лише пара монеток по десять і п’ятдесят копійок… Літня жінка зітхнула: якось треба протягнути тиждень до пенсії. Самій ж якось вижити: є вівсянка, трохи гречки, ще залишилося картоплі, пів пляшки олії. А ось чим нагодувати Яшку?.. Яшка – це кіт, якого Людмила Степанівна знайшла біля магазину минулого року. Хто ж міг залишити нещасного кота на вірну загибель, жінка не знала, але пройти повз пищащого комочка серце не дозволило. Так і з’явився в неї пухнастий співмешканець, який виріс у справжнього рудого красеня. І його точно не змусиш їсти вівсянку на воді…

Ні, зазвичай пенсії на місяць Людмилі Степанівні вистачало. Чи їм з Яшкою багато треба? Але цього разу не розрахувала: сусідка з третього поверху позичила грошей. Як тут відмовиш? Марину нещодавно чоловік залишив, дитина маленька на руках, сама ще не працює… Жінка вона добра, поверне борг, в цьому Людмила Степанівна не сумнівалася. Але ось зараз самій теж… треба позичити. Та тільки нема в кого…

У цьому будинку Людмила, крім Марини, нікого не знала. Переїхала вона сюди якраз рік тому. І Яшку в нове житло, як годиться, першою пустила… У більшості квартир мешканці постійно змінювалися: одні виїжджали, інші заїжджали. Де тут познайомитися? Коли зустрічалися біля ліфта, у кращому випадку кивали одне одному. Кілька квартир стояли пусті. А інші жителі будинку більшу частину дня проводили на роботі або на дорозі й їм було не до знайомств із сусідами…

У будинку, де Людмила Степанівна жила раніше, все було інакше: вона знала всіх, і всі знали її. Прожила жінка там майже сорок років! З багатьма сусідами працювала в одній лікарні. А ось на старість довелося переїхати на окраїну міста… Ех…

Колишню квартиру Людмила з чоловіком отримали, коли тільки-но народився син. Покійний Василь Володимирович був видатним хірургом — так говорили всі, хто мав нагоду працювати поруч або ж довелось випробувати на собі майстерність лікаря. В районній лікарні оперував він майже 38 років… А вона була там медсестрою.

Василя Володимировича поважали не лише за лікарське майстерство, а й за вражаюче добре серце. Нікому він не міг відмовити: брався за найскладніші випадки, коли від пацієнта відмовлялися всі інші лікарі, а потім сам доглядав за пацієнтами, довіряючи лише дружині. Бувало, і годував своїх пацієнтів ложечкою, підбадьорював, навіть перевази робив сам. І дійсно витягав людей мало не з того світу!

Одного разу — Людмила Степанівна добре запам’ятала той випадок — до відділення привезли чоловіка прямо з вулиці… Скільки той пролежав у парку, важко сказати, але на стіл до чоловіка пацієнт потрапив уже практично бездушним. Чоловік був не місцевим, приїхав до міста з робочою метою. Пішов прогулятися і отримав удар по голові — хтось позарився на його гаманець, телефон і куртку.

Оперував Василь майже дванадцять годин. Потім кілька днів і ночей чергував у реанімації, поки пацієнт не почав приходити до тями… Виявилось, що вдома у Леоніда (так звали постраждалого) залишилася донька-підліток. Виїжджаючи буквально на два дні, він попросив сусідку доглянути за дівчиною…

Василь Володимирович сам поїхав у селище, де жив Леонід, привіз його доньку і поселив у своїй квартирі — до повного одужання батька. Яна жила у них три місяці, навіть у школу її Василь влаштував. У цьому був увесь чоловік: якщо вже брався комусь допомагати, то робив це від душі і до кінця…

А свого сина вони з Васею прогледіли… Проводячи більшість часу в лікарні, забезпечували Марка всім необхідним, перевіряли щоденник, іноді ходили на збори до школи. І не помітили, як із домашнього хлопчика син перетворився на цинічного і безпринципного юнака.

Навчатися Марко не захотів, до армії його не взяли через поганий зір. Вдень син спав, ночі просиджував за комп’ютерними іграми. І постійно йому потрібні були гроші, які він не вважав застарілим просити у батьків…

– Людмило, кого ми з тобою виростили? — іноді сумно запитував чоловік, дивлячись, як син з червоними після чергової безсонної ночі очима спорожнює холодильник. — Хто ж нам у старості потрібен буде?..

Людмила й сама думала про це. І розуміла, що підтримки від сина чекати марно…

Так і сталося…

65 років було Василю, коли у нього стався інсульт. Чоловік відновився, але оперувати більше не міг. Проте роботу не залишив — ще кілька років працював у поліклініці на прийманнях. А три роки тому його не стало… Прийшов додому з роботи, роздягнувся, сів на диван — і все. Серце зупинилося…

І ось тоді Людмила відчула в повній мірі, що означає вираз “пекло на землі”… Марко просто знущався з матері, вимагаючи грошей на свої забаганки, на якісь проєкти, що нібито будуть приносити прибуток, на новий комп’ютер і далі, і далі, й далі…

І без того скромні заощадження, які вдалося зібрати ще за життя чоловіка, швидко розтанули. А пенсії Людмили ледве вистачало на найнеобхідніше. Де там виконати всі примхи Марка?..

Вона намагалася вмовити сина, щоб він сам почав заробляти. Ці вмовляння лише злили Марка. І одного разу він підняв руку на матір… Після цього випадку Людмила Степанівна зрозуміла, що в одній квартирі з сином жити не зможе.

Через знайомого ріелтора, колись пацієнта чоловіка, вдалося продати їхню “трикімнатну” в центрі швидко та за хорошу ціну. На виручені гроші жінка так само швидко придбала дві однокімнатні квартири в спальних районах — собі й Марку. І потекла в неї зовсім інше життя…

Людмила Степанівна легенько потрясла головою, наче відганяючи сумні спогади. Так, минулим ситий не будеш… Треба щось придумати, щоб витримати цей тиждень до пенсії…

Жінка підійшла до книжкової шафи. Може, спробувати продати кілька книжок? На вуличному ринку вона бачила, що старі книги завжди в продажу. Бібліотеку вони з чоловіком збирали все життя, але тепер вона вже навряд чи кому знадобиться… Ось томик Шевченка. Прекрасне видання! Цю книгу Василю подарувала одна акторка, яку чоловік оперував після складного перелому ноги… Франко, Леся Українка, Михайль Семенко, Коцюбинський… Людмила Степанівна провела пальцем по строгих переплетах, але так і не вирішила нічого обрати…

“А якщо… продати шубу?” — раптом промайнула думка.

Жінка пішла у передпокій, відчинила дверцята шафи, обережно дістала упаковану в чохол каракулеву шубку… У гардеробі Людмили Степанівни це була єдина дорога річ. Шубу їй подарував чоловік на 45-річчя спільного життя, якраз незадовго до інсульту.

Тоді вони зайшли в невеличку крамничку, де продавали хутро і шкіру, щоб купити Василеві дублянку. І виявилось, що власник магазину теж був колишнім пацієнтом чоловіка. Побачивши лікаря, він дуже зрадів. Запропонував будь-який товар з величезною знижкою. Чоловік одразу відмовився купувати дублянку (“Я і в старій ще прекрасно походжу”) і запропонував Людмилі вибрати собі шубу…

Вона довго ходила між рядами, боячись навіть уявити себе в цій красі… Врешті-решт власник крамниці запропонував їй звернути увагу на каракулеве манто, попередньо сховавши цінник від погляду жінки. Людмила приміряла шубу… І чоловік без вагань сказав: “Беремо! Це буде тобі, Людмило, подарунок на 45-річчя нашого весілля!”

Цю шубу Людмила так ні разу й не одягла… Василь бурчав: “Ну що ти її бережеш? Носи, а то ще міль поїсть. Один же раз живемо! Хоч королевою походиш, у молодості такої можливості не було…”

Але Людмилі було шкода одягати розкішну річ для походу до магазину. А більше вона нікуди й не ходила…

– Ну що, Яшко, — зітхнувши, промовила жінка, — піду я добувати тобі гроші на м’ясо та рибку… Хай хоч п’ять тисяч за моє хутро дадуть…

На невеличкому ринку було малолюдно. Рідкі покупці зупинялися біля товару, що зацікавив, торгувалися або ж відразу діставали гаманці і швидко залишали розвал. Більшість із них підходила до столиків із книжками. Людмила, яка стояла збоку, тримаючи в руках свою шубу, сором’язливо опускала очі, коли хтось кидав на неї погляд.

“Марно я з цим каракулем сюди прийшла… Треба було Шевченка брати”, — подумала вона…

Увагу Людмили привернув припаркований неподалік автомобіль. З нього вийшла молода жінка, яка здалася Людмилі трохи знайомою. Пробігаючи повз, жінка теж поспішила до столиків із книжками…

“Так, прорахувалася я, — знову з сумом подумала Людмила. — Залишиться, схоже, сьогодні мій Яшка голодним”.

Зітхнувши, невдала торговка почала згортати свою шубу і упаковувати її в пакет…

– Людмила Степанівно! Це ви?!!

Жінка здригнулася. На неї з подивом і одночасно з радістю дивилася та сама дама з авто:

– Ви мене не впізнали? Я Яна! Пам’ятаєте? Я у вас жила, коли тато після операції в лікарні лежав. Його Василь Володимирович оперував!

– Яночко! Точно! То-то я дивлюся, знайоме, ніби, обличчя! — здивувалась Людмила. — Як ти тут? Як тато?..

– Почекайте, Людмило Степанівно, спочатку я, — перебила її Яна. — Я ж вас шукала! До квартири вашої їздила, але там нові мешканці, а адреси вони не знають. Я і в лікарню ходила, там теж ніхто не зміг мені допомогти. Телефон дали, та номер недійсний… Що з вами сталося?..

Людмила Степанівна зітхнула:

– Ой, Яна, довго розповідати… Василь Володимирович помер, ти, мабуть, вже знаєш… А одній мені без нього… Що там казати, важко мені без чоловіка…

Сльози самі покотилися по щоках Людмили Степанівни. Яна підскочила до неї, обійняла, притисла до себе худе тіло в старенькому пальті… Промовила:

– Так, зупиняйте свою торгівлю і поїхали з нами. Заперечення не приймаються! Тато буде дуже радий вас бачити!

Усміхнувшись, літня жінка пішла за молодою до машини…

Цим вечором сльози ще не раз з’являлися на очах у Людмили Степанівни… Вона плакала, коли згадували з Леонідом і Яною покійного Василя, коли розповідала про непрості відносини з сином…

Яна ж розповіла, що вони з батьком переїхали до міста близько року тому. У них був власний бізнес, який після переїзду вдалось розширити.

– Ми відкрили кілька меблевих магазинів, є своє невеличке виробництво. Квартиру купили. Я заміжня, чоловік зараз поїхав підписувати контракт із новим постачальником. Тато живе з нами, – ділилася Яна з Людмилою Степанівною…

Час пролетів непомітно. Кинувши погляд на годинник, жінка схаменулася:

– Так у мене ж там Яшка один сидить, голодний! А я так нічого і не купила йому!

Яна усміхнулась:

– Не хвилюйтесь, Людмило Степанівно, не залишимо ми вашого підопічного гинути від голоду. Зараз заїдемо в магазин, і я доставлю вас додому, як королеву!

Жінка засоромилась:

– Та що ти, Яночко, перестань. Я потихеньку доберуся…

Я поглянула прямо в очі Людмилі Степанівні:

– Хороша моя, я не для того вас шукала, щоб так просто відпустити. Ви з Василем Володимировичем зробили неможливе: повернули мені тата буквально з того світу! І мене прийняли, як рідну дочку, піклувалися про мене… Знаєте, я рано залишилася без мами. І часто уявляю, якою б вона була зараз… Ви на неї дуже схожі — своєю добротою, безкорисливістю… Я хотіла б стати вашою дочкою, якщо ви не проти, звісно. Просто дозвольте бути поруч і хоч трохи покращити ваше життя…

І Людмила Степанівна знову заплакала, утикаючись у Янине плече… Леонід стояв поруч, теж приховано витираючи сльози.

З квартири Людмила Степанівна вийшла в своїй каракулевій шубі. Яна наполягла. Сівши в машину, жінка дійсно почувалася королевою.

“Вася, дорогий мій чоловіче, твоє добре серце і зараз допомагає мені, — думала вона. — Бачиш, як у житті буває… Ти людині допоміг, тепер і я не самотня… І твій подарунок знадобився… Правий ти, рідний: живемо лише раз…”.