– Забирайся з моєї квартири, тепер вона належить мені!

Вийшов з моєї квартири, ти шмаркач, твоєї мами більше немає. Тепер квартира моя!

Я народився у прекрасній родині. Батьки жили у любові та гармонії. Я виріс щасливою дитиною, але коли мені виповнилося 7 років, тато потрапив у аварію. Він повертався з відрядження, і п’яний водій виїхав йому назустріч. Одного дня наше з мамою життя змінилося докорінно.

Ми жили заможно, батько завжди про нас дбав. Коли заощадження скінчилися, мама пішла працювати в магазин, щоб хоч якось мене утримувати. Через 2 роки на роботі мама познайомилася з дядьком Тарасом. Вона так його полюбила, що запросила до нас жити. Спочатку дядько Тарас виявився гарним другом. Він попросив мене називати його татом, і мені це було приємно, бо я його відразу полюбив. Начебто життя знову налагодилося, мама знову стала щасливою. Спокій повернувся до нас. Тарас і мама одружилися. Однак через два роки шлюбного життя вітчим почав дедалі частіше напиватися.

Через горілку у нас почалися часті сварки. Мама відбирала у нього пляшку, за що отримувала стусани. Одного вечора я також вирвав у нього пляшку, за що він штовхнув мене на підлогу. Я вдарився головою об гострий край шафи. Мама прикладала до моєї голови холодний рушник, кажучи, що все скоро мине.

— Сину, ангеле мій, потерпи…

Я випив води і, втративши сили, заснув. Вранці мама готувала сніданок, дядько Тарас сидів за столом п’яний і щось бурмотів. Я поснідав, і мама відправила мене на вулицю пограти.

Повернувшись додому після прогулянки, я не знайшов маму вдома. Дядько Тарас сидів так само і наливав собі чергову чарку.

— Де моя мама? — запитав я…

— Твоя мама у лікарні. Менше буде заважати чоловіку! А ти йди помий посуд… бо мати не доробила!

Я розплакався і побіг до сусідів. Там жила бабуся Тамара і дідусь Семен. Вони розповіли мені, що сталося. Я дуже переживав за маму. Сусіди сказали, що мамі погіршало і вона викликала швидку допомогу. Бабуся Тома запросила мене залишитися у них на ніч, а вранці пообіцяла піти зі мною до лікарні провідати маму.

Вранці бабуся взяла мене за руку й повела до мами. У лікарні нас зустрів головний лікар:

— Мені дуже шкода, але цієї ночі серце вашої мами не витримало. У неї були травми, несумісні з життям. Вона не пережила операцію.

Сльози полилися з моїх очей… у грудях все розривалося і ставало важко дихати… Я біг по коридору, заглядаючи в кожну палату в надії побачити маму…

— Мамусю, рідна. Як я житиму у цьому світі без тебе? Не залишай мене. Хочу бути з тобою. Повернись і забери мене.

Бабуся Тома плакала й повторювала: «Не плач, синочку… Мамочка буде тепер твоїм ангелом… оберігатиме тебе!»

Я побіг додому, впав на ліжко і плакав, поки не заснув. Дядько Тарас весь цей час спав у вітальні. Вранці я прокинувся від того, що дядько Тарас увійшов до моєї кімнати і, схопивши за руку, підняв з ліжка:

— Вийшов з моєї квартири, ти шмаркач, твоєї мами більше немає. Тепер квартира моя!

Я взяв найнеобхідніші речі і вибіг із квартири. Сльози заливали очі. Я не знав, куди бігти. Сусіди мене прихистили. Бабуся Тома написала заяву на дядька Тараса, його затримали. А вони оформили наді мною опікунство. Квартира за законом дісталася мені. Бабуся здавали мою квартиру в оренду, на ці гроші та їхню пенсію ми жили. Я закінчив школу, вступив на безкоштовне навчання до університету. Отримав гарну спеціальність.

Моїх сусідів-рятівників уже нема 5 років, але я завжди їх згадую. Вони дали мені шанс на щасливе майбутнє. Якби не вони, я не знаю, що було б зі мною…

Зараз я одружений, маю чудову дружину, двох дітей та сімейний затишок, але мені так бракує мами…