Закоханість Ленки почалася ще в старших класах школи.

Оленка закохалася ще в школі, в десятому випускному класі. Однокласник, до якого вона завжди почувала симпатію, після літніх канікул змужнів, змінився – здався їй принцом. І коли він сів поруч з нею за парту на початку вересня, Оленка відчула себе на сьомому небі від щастя.

Вона також змінилася. З дівчини перетворилася на юну дівчину з тонкою талією і стрункими ніжками. Волосся, зібране на маківці, відкривало її лебедину шию.

Антон критично оцінив достоїнства Оленки і вирішив, що не буде соромно сидіти поруч з нею. Тим більше, що дівчина добре вчилася, і можна було списати контрольну в разі чого. Оленка була доброю і чуйною.

Але шкільна дружба Олени швидко переросла в кохання: перше, гаряче, всеохоплююче, таке, що прийшло вчасно…

Треба було готуватися до іспитів, сидіти за білетами, багато читати. А Антон і Оленка гуляли після уроків, цілувалися на лавці в парку, часто взимку ходили на ковзанку.

Батьки Антона були незадоволені. Хлопець мав вступати до військового училища, а йому подобалась однокласниця, і він мало часу приділяв навчанню. Раннє кохання не обіцяло нічого доброго. Антон мав продовжувати навчання. А Оленка, до того ж, з неблагополучної сім’ї…

Так наставляв сина батько. Матір, шкодуючи сина, підтакувала.

А Оленка дійсно жила з бабусею. Мати померла, коли дівчинці було п’ять років. Спилася. В свідоцтві про народження, в графі батько стояв товстий прочерк…

– І в кого ти у мене така закохана? – зітхала бабуся Олени. – Ах, так… У матір.

Коли мова заходила про матір Оленки, то вона одразу ж і замовкала. Бабуся, гірко піджавши губи, мовчала, наче дивлячись у себе, в своє минуле, і тихо зітхала.

А Оленка поспішала на чергове побачення з Антоном. Рідкий день вони не були разом після школи. Навчання стало у обох «шкутильгати», занепокоїлися вчителі, батьки Антона частіше почали сварити сина і поставили йому ультиматум – не спілкуватися з дівчиною до кращих часів, принаймні – до повноліття.

Антон кисло посміхався. Йому не хотілося розривати стосунки з Оленою. Вони вперше були так близькі. Це нове відчуття захопило і Антона. Однак про серйозні стосунки він навіть боявся думати. Що скажуть батьки – було зрозуміло.

Коли Олена, через три місяці після їхньої першої близькості, зрозуміла, що вагітна, вона впала у відчай. Наближалися іспити, за вікном співали пташки, дзюркотіли струмки. А Оленка ночами ридала в подушку, намагаючись не розбудити бабусю. Але бабуся, бачачи змінений настрій внучки, якимось жіночим інстинктом зрозуміла, що сталося.

З Антоном Олена зустрічалася тепер тільки в школі. Суворий батько Антона категорично заборонив спілкування сина з Оленою. Якби вони знали…

Бабуся Олени одного вечора підсіла до ліжка внучки і спокійним голосом спитала:

– Народжувати надумала? Тільки не бреши мені. Одного разу я вже пройшла це з твоєю матір’ю. – Жінка сіла на край ліжка і заплакала, а Оленка обійняла її і винувато притулилася до худенького рідного плеча.

– Що робити, ба? – тихо сказала вона. – Батьки його зовсім проти. Але вони нічого не знають.

– А він? Він знає? – спитала бабуся.

– Ні. Не можу себе змусити сказати, боюсь, що одразу ж покине… – Оленка вперше сказала те, про що навіть боялася думати.

– Та він тебе фактично і так вже покинув, – підтвердила побоювання бабуся. – Але сказати йому таки треба. Це твій обов’язок. Якщо вже втече після цього, то ціна йому низька – такому чоловікові. Тоді і не жалій. І виду не показуй, що любиш. Гідність май. Витримаємо. Я піду працювати.

– Що ти, ба… Працювати. Ти ж на пенсії.

– Дворником, в наш ЖЕК. А що? Поки жива, за мітлу триматимуся, а допоможу. Як же так… Дівчинко ти моя.

Оленка вже плакала геть, бабуся теж. Але скоро жінка зібралась.

– Вистачить ридати. Не можна тепер тобі. Спи. – Бабуся піднялась і суворо сказала:

– Тільки обіцяння мені дай, що школу закінчиш. Обов’язково. Що б не сталося.

Оленка заспокоїлась. Вона вирішила при першій нагоді сказати Антонові про дитину. Вона розуміла, що навряд чи хлопець буде радий, і була до всього готова. Але в ній вже зростало маленьке створіння, яке вона вже любила. Що їй буде відмова Антона? Вона скоро буде мамою, а це ж найбільше щастя…

Антон пересів за іншу парту. В класі шепотілися про їхню розлуку, хтось осуджував Олену, хтось звинувачував у розриві Антона, але всі сходилися на думці, що спочатку треба закінчити школу, потім навчатися деінде на спеціальність, а потім вже думати про сім’ю. Але ніхто не говорив про любов. Про те, що відчувала Олена, майже ніхто не здогадувався. Не переживеш – не зрозумієш.

Олена повідомила Антону про свою вагітність наступного дня після розмови з бабусею. Вони стояли на алеї за школою. Хлопець побілів, похитнувся, мов ошелешений, і, не в силах щось сказати, повернувся та попрямував додому. Олена залишилась стояти на алеї, думаючи, що ось-ось – і Антон повернеться і підійде до неї, ось-ось – і він обійме її як раніше…

Але Антон йшов без огляду назад, ніби втікав від наваження, яке його спіткало, і хотів сховатися з головою десь і все забути…

Оленка закінчила школу. Відразу влаштувалась на роботу в їдальню, де раніше працювала її бабуся. Звідти і пішла в декрет восени. Незважаючи на свою юність і тендітну статуру, вона народила здорового хлопчика.

Бабуся працювала двірником, отримувала невелику пенсію. Оленка, трохи підростивши сина, віддала його в ясла і знову вийшла на роботу в їдальню. Треба було на щось жити. «Мати-одиначка». Так її за очі називали на вулиці, в їхньому домі. А в колективі любили за добрий характер, доброзичливість, працелюбність і скромність.

Незабаром Олена закінчила курси і стала кухарем. Вона чудово готувала, була охайною, рік за роком підвищувала свою кваліфікацію.

Бабуся на той час вже не працювала. Вона няньчила правнука і була щаслива Олениними успіхами.

А Олену любили не тільки в колективі їдальні. Постійні відвідувачі нахвалювали нові страви та різноманітне меню, пишну випічку й вишукані салати. Шанувальники її тістечок випрошували рецепти.

Одного разу до них прийшов працювати хлопець. Його звали Ігор, він був випускником кулінарного училища. Пропрацювавши три місяці поруч з Оленою, він закохався в неї й зробив їй пропозицію. Оленка не одразу відповіла Ігорю.

Вона не приховувала від нього, що вона – мати-одиначка. Ігор, здавалося, навіть радів, що у Олени такий дивовижний хлопчина. Закоханий приходив до Олениних вікон з квітами і дитячими іграшками. Не соромлячись цікавих поглядів сусідів, він чекав на неї біля під’їзду, обнімав маленького Сергійка, цілував Олену, і вони втрьох йшли гуляти в парк. Бабуся, дивлячись з вікна, молилася, хрестила їх у спину і йшла до ікон.

– Оленко, ти тепер-то не вагітній раніше терміну, – говорила ввечері бабуся.

– Ба, я вже доросла… – посміхалася Олена, – Що ти, ба. Я вчена на все життя… Але ні про що не шкодую. Ну, яка я мати-одиначка? Адже ти в мене є, Сергійко в мене є! А тепер і Ігор. До того ж, ба, ми подали заяву. Я його полюбила. Він хороший. Правда. Відкритий і простий.

Обидві жінки знову сиділи на ліжку, обійнявшись, і плакали. Тепер від щастя.

Весілля зіграли через місяць в їдальні. Були запрошені весь колектив і сусідки-подруги бабусі, а також родичі і друзі Ігоря.

Малюка Сергійка Ігор всиновив. Олена перестала бути одиначкою. Вона раділа новому життю в ролі дружини. Коханої і бажаної. І тепер – найщасливішої…