Мамо, він сам прийшов! Він не тільки вчепився в мене, але й забрався під моє пальто!

— Ти розумієш, мамо… Я ж не підбирала його! Він не просто вчепився в мене, а заліз під пальто знизу. Я навіть не уявляла, що таке може статися, і ніколи б не повірила, якби хтось розповів! Як він опинився пізно ввечері на набережній? Сніг випав, і я не могла його не помітити… Та не помітила, як він підкрадався. Він просто заліз — і все. Ось я й принесла його додому. Нехай залишиться до завтра, а тоді знайдемо йому господаря. Добре, мамо? — казала Ліда, похиливши голову перед своєю літньою хворою матір’ю, кладучи перед нею зовсім незнайомого, але дуже жвавого і наполегливого котика, якого вона щойно принесла з вулиці.

Мама не відповідала. Ось уже пів року, як вона практично не реагувала на те, що діється навколо. Нічого такого не сталося, це не була хвороба мозку чи серця… Це було якесь поступове згасання інтересу до життя. Мама вмирала. Ліда це розуміла і намагалася з усіх сил зробити її відхід якомога комфортнішим, якщо таке взагалі можливе… Ніколи в житті Ліда не приносила додому котів. Вона й зараз не підібрала б жодного. Але цей полосатик сам заліз під її пальто, вразивши своєю безсоромністю. Усіх її переконань, що вдома хвора мама, порядок і чистота, не вистачило, щоб справитися з цим випадком — під пальто на Лідиних брюках висів міцний котик.

Так вона й прийшла з ним додому.

Вона намагалася пояснити мамі, хто ж це такий і звідки він взявся. Мама не спала. Вона, як завжди, дивилася в нікуди… Здавалося, що вогник у її очах почав затухати назавжди.

Ще рік тому Лідина мама була жвавою, доглянутою старою жінкою. Вона любила читати, ходила на манікюр і стрижки, готувала смачні обіди і раділа успіхам дорослих онуків. А потім вона захворіла на грип, як ми всі часом хворіємо. Але одужання було тривалим і важким. Температура минула, а звичка лежати в ліжку залишилася. Ліда не знала, як з цим справитися. Мама гасла на очах.

Котик знайшов на підлозі теплі пухнасті капці і забрався в один із них, наче вони були спеціально для нього. Ліда усміхнулася, потім взяла його на руки, помила, нагодувала, загорнула в теплий плед і заснула поруч із ним. Вранці котик розбудив її за хвилину до будильника. Ліда знову усміхнулася і подумала, що обов’язково треба знайти хазяїна для цього залицяльника. Потім вона піднялася, погодувала спершу котика, потім маму, а тоді поснідала сама і побігла на роботу.

Весь день вона питала у знайомих і незнайомих людей, чи не потрібний їм котик? Але ніхто не відгукнувся. Очевидно, всі люди давно вже мають котів.

«Ну, що ж… — подумала Ліда. — Не викину ж я його посеред зими. Нехай живе поки в мене. А там подивимося…»

Увечері котик вибіг їй назустріч, коли вона повернулася з роботи. Ліда нахилилася до нього, а той від радості встав на задні лапки, ніби хотів, щоб Ліда не дуже згиналася, щоб їй легше було його погладити!

— Ну ти просто диво якесь! — сказала йому Ліда.

Котик задоволено замуркотів:

— Мррр-так! Мррр-так! Мррр-так!

Те, що сталося далі, зробило Лідині ноги зовсім ватними — від здивування вона присіла в коридорі на стілець. Дихання забило і серце закалатало — воно билося сильніше, але ніби боялося стукати голосно, щоб не злякати побачене, не порушити дійсне.

Слідом за котиком до неї в коридор з кухні раптом вийшла мама! Мама! Вона була не в піжамі, а в своєму домашньому халаті і фартуху. В її очах був звичний блиск, як колись — ще до хвороби!

— Лідочко, привіт! Вечеря холоне! Мий руки та — до столу! — сказала вона так хутко, ніби це була її звична фраза вчора і позавчора…

— Так… Так… Зараз, матусю… — пробубніла Ліда, ледве вірячи в те, що відбувається.

Котик муркотів у неї біля ніг.

— До речі, — сказала мама, вказуючи на котика, — я сходила в магазин за молоком. Виявилося, що в нас зовсім немає молока! Дитина в домі, а в нас немає молока… А ще я купила йому спеціальний корм і лоток. Він же не може жити на вулиці, він маленький. А як він буде жити в домі без лотка? Ти зовсім ні про що не думаєш. Пішла на свою роботу, а дитину залишила тут без лотка і без молока. Лідо! Ну що ти сидиш? Вечеря холоне!

Ліда приголомшено дивилася на матір, слухала її і не помітила, як обличчя стало мокрим. Не від снігу, що все ще тихо падав з високого неба і усипав її пальто та шапку, коли вона увійшла в дім. А — від сліз, що текли самі по собі… Після безнадії, після маминої апатії, після безпорадності щось зробити…

І лише полосатий хитрюга продовжував своє невидиме свято:

— Мррр-так! Мррр-так! Мррр-так!

А мама раптово видужала. І тепер Ліда радіє, коли мама її за щось сварить. «Сварись, мамо, сварись! Тільки не помирай, будь ласка, дорога!» — кожного разу думає вона і гладить неймовірно нахабного кота, який виріс із того малюка, що з’явився в її житті посеред зими. Під пальтом.

— Треба ж! Хто б міг подумати, що ти мені воскресиш маму! — звертається Ліда до кота. — Ангеле, Ангеле мій гарний!

— Мррр-так! Мррр-так! Мррр-так! — відповідає нахабний кіт на ім’я Ангел.