Обійнявшись на маленькому ліжечку, їх дружбу вже ніхто не розлучить.

Вони спали в обіймах на його маленькому дитячому ліжечку. І вже ніхто не проганяв цього чорного великого собаку. Пес спав на самому краєчку, щоб Хлопчик міг вільно розтягнутися на простирадлі й заснути.
…Страшна недуга забрала у Хлопчика рухи та мову. Він нерухомо лежав на ліжечку, і тільки солоні сльози текли по його сумному обличчю. Усі, як могли, намагалися розвеселити його. Мама й тато не відходили від нього ні на крок. Вони тужили в душі, що їхній улюблений, прекрасний Хлопчик такий безпорадний і нещасний.
…В одного зимового морозного вечора, повертаючись додому, тато помітив на порозі, що лежав на снігу чорний пес.
— Іди додому песику. Ти ж застудишся.
— У мене немає дому. Мій господар помер. І мене вигнали з квартири.
— Що ж мені робити з тобою, бідолахо. У нас вдома маленький хворий хлопчик, і я думаю, всі будуть проти твоєї присутності.
— А ти все-таки спробуй.
— Гаразд, будь що буде…
Тато був доброю людиною, і не міг уночі залишити собаку замерзати на вулиці.
Так Лучик оселився в домі Хлопчика. Він був вихований і дуже мудрий. Він знав, як і з ким треба спілкуватися. Пес мило усміхався мамі, готовий був бігати з татом на будь-які пробіжки. Але до хлопчика його не пускали.
Як відомо, вода і камінь точить і Лучик, поступово завойовуючи любов сім’ї, почав завойовувати місце поруч з ліжечком Хлопчика. Він лежав там годинами, поклавши велику голову на лапи і про щось глибоко задумуючись.
Одного разу поруч з хлопчиком не було мами і тата, а він, видно, відчував біль і тихенько скиглив, як маленьке безпорадне цуценя. Лучик стрепенувся, поклав голову на ліжко і почав лизати безпорадну руку дитини. Хлопчик затих. Пес облизував кожен пальчик малюка й ніжно торкався його ручки своїми губами. Коли зайшла мама, вона була вражена. Хлопчик усміхався. Тепер Лучику дозволено було класти голову на дитяче ліжко й перебирати губами ручку Хлопчика. І кожного разу Хлопчик починав усміхатися від дотиків собаки. Ніхто не знає чому, але ручки хлопчика почали потроху відтаювати і він зміг перебирати пальчиками шерсть собаки. Батьки були дуже здивовані. Лікарі казали, що хлопчик ніколи не буде рухатися. Люди, не кажіть «ніколи». Кажіть: усе можливо. Лучик продовжував свій масаж. А оскільки йому тепер ніхто не заважав, то він взявся за личко хлопчика. Хлопчику, видно, було лоскотно, і він видавав звуки, схожі на сміх. Це було диво.
Хлопчик чекав, коли Лучика приведуть з прогулянки. Та й собака поспішав додому, наче боявся, що хлопчик без нього зникне. Минав час, і ось Лучик вмостився на ліжку й притиснувся всім тілом до тіла хлопчика. Батькам було страшно за свою дитину. А раптом собака випадково зашкодить синові? Але цього не сталося. Пес так вмів вмоститися на ліжку хлопчика, що всім вистачало місця. Хлопчик тепер все впевненіше перебираючи руками шерсть собаки, і коли його перевертали на бік, він міг вже обіймати його. Щастю пса не було меж. Він щасливо усміхався. Очі друзів світилися радістю.
Хлопчик вигадав гру. Він скидати з ліжка свою іграшку. А Лучик піднімав її й обережно клав на груди хлопчику. Той сміявся. І знову кидав її на підлогу. Це могло тривати годинами. Потім друзі, втомившись, разом в обіймах засинали. Їхні усмішки казали, що бачать вони гарні сни.
Через певний час хлопчика почали саджати в подушки. Пес лягав поруч і тикався носом йому під руку. Хлопчик давав йому бублики й гладив велику чорну морду.
Лікарі, що приходили оглянути хлопчика, лаяли батьків за таку антисанітарію. Адже дитина хвора, як можна дозволяти собаці лежати на одному ліжку з сином? Але батьки бачили щастя дитини і не могли розлучити його з собакою.
І хвороба хлопчика почала відступати. Він заговорив, почав рухатися і згодом ходити. І весь цей час його чорний друг був поруч з ним.
І от я все думаю, адже собаки — це ангели, послані до нас на землю. Ну як іще можна пояснити це чудесне зцілення? І як можна зрозуміти, що у простої собаки, таке велике, добре і мудре серце?!