Колись самотність не давила так, коли весь день на роботі серед людей.

Анна раніше не відчувала самотності так гостро: щодня вона була на роботі, серед людей. Але після виходу на пенсію усвідомила, що залишилася зовсім одна. Особисте життя не склалося, ще в юності вона була закохана в хлопця на ім’я Богдан з їх села. Він навіть не здогадувався про її почуття, оскільки Анна не вміла показувати свою симпатію, не знала, як привернути увагу чоловіків. Комплекси через пересічну зовнішність робили її ще більш сором’язливою та несміливою.

Богдана забрали до армії, і Анна вирішила, що, коли він повернеться, обов’язково його завоює. Але він не повернувся: десь на чужині знайшов своє кохання і залишився там жити. Анна сильно переживала і ще більше закрилася в собі, більше ні до кого не мала почуттів. У свої майже шістдесят в селі її прозвали “вічною дівою”, але вона не ображалася, бо ж так справді і було.

Цієї весни світ купався в синяві неба, білому пуху цвітучих садів, запаху свіжості й теплому повітрі. Анна вкотре з подивом дивилася на стару яблуню, яка вже кілька років не плодоносила. Вона хотіла найняти когось, щоб її спиляти, але раптом яблуня вкрилась біло-рожевим цвітом, наче великодня паска з цукровою глазур’ю.

“Цього року, Андріївно, навірно, навариш яблучного варення,” – раптом почувся голос. Анна здригнулася від несподіванки: вона не почула, як підійшов Леонід. “Вибач, що налякав, – сказав він, – я був у місті й вирішив купити тобі цукерок…” Він незграбно простягнув велику торбу. “Та куди ж стільки! – здивувалася Аня. – Мені їх на рік вистачить!” “Ну, я пам’ятаю, що ти любиш солодке, – пробурмотів він, – тому і вирішив… Тут хороші, шоколадні…” “Велике спасибі, я тобі наприкінці літа яблук принесу на заміну!” – відгукнулася жінка, ніяково усміхаючись. Леонід ще трохи постояв біля яблуні, вражений її рясним цвітінням, і пішов.

“Невже він доглядає за мною? – подумала Анна. – Не може бути! У молодості ніхто не звертав уваги, а тут раптом! Але чому б і ні? Льоня вже три роки як овдовів… Але ж ні, що люди скажуть? На старості літ женихати…” Тоді їй здалося, що дівчинка, яка гралася на сусідній ділянці, лукаво на неї подивилася, і Анна поспішила до дому.

Ввечері Леонід знову прийшов до Анни під будь-яким благовидним приводом. З ввічливості вона запропонувала йому чаю з шоколадними цукерками. Якось непомітно ці вечірні посиденьки стали для неї звичною справою. Вона чекала, коли день зустрінеться з вечором, почує скрип воріт і Льоня з’явиться на порозі. Анна змінилася: голос став дзвінкішим, погляд кокетливішим, а на душі веселіше.

Але раптом події повернули інший хід. Анна склала в кошик пироги, одягла солом’яний капелюх і підмалювала губи. Вирушила до Льоні, який жив на сусідній вулиці. “Аню, це ти?!” – почула вона оклик за спиною. Статечний чоловік її віку стояв і усміхався. Його усмішка була до болю знайома, і в грудях солодко защемило: це був Богдан, той самий, якого вона любила в далекій молодості.

Незабаром вони вже сиділи на кухні, з’їдаючи пироги, призначені для Льоні. Богдан розповідав про розлучення, бажання оселитися на старості літ у рідному селі й займатися бджільництвом. З гордістю показав з портмоне фотографію: “Ось моя донька-красуня. Діаночка.” На фото була вродлива й яскрава дівчина. “Так, справжня красуня, – погодилася Анна, – і ім’я гарне.”

З того дня в Анни Андріївни, “вічної діви,” було вже двоє шанувальників. “Цікаво, – думала вона, – у кращі роки не мала прихильників, а тепер одразу два! Але кого обрати? До Леоніда звикла, знаємо одне одного як облуплені, стільки років на сусідніх вулицях живемо, хороша людина, і діти його до мене добре ставляться. А Богдан вже наче чужий, але все одно, спогади про перше кохання змушують серце трепетати.”

Все село спостерігало за розвитком подій, а Богдан і Леонід при зустрічі неохоче потискали руки, і їхні погляди були такими, що ріжуть без ножа. Якось несподівано нагрянули морози, і Богдан з Леонідом кинулися допомагати Анні вкривати розсаду. Вона злякалася, що усе може обернутися справжньою бійкою. Зрозумівши, що потрібно визначитися, Анна обрала Богдана.

Але мабуть, недарма доля розвела їх багато років тому: вони не судилися бути разом і зараз. Коли Богдан розповів дочці Діаночці про пізню любов, вона розлютилася. Їй здавалося, що для батькового віку підходить лише копати грядки мотикою та скаржитися на радикуліт, про любов він і думати не повинен. Вона передала, що припинить спілкуватися, якщо Анна не зникне з горизонту. Богдану нічого не залишалося, як вибрати улюблену дочурку.

Анна знову залишилася сама, Леонід образився за те, що її вибір був не на його користь, і вони більше не спілкувалися. Жінка повернулася до свого самотнього життя, але все одно ні про що не жалкувала. Нехай на пенсії вона була пані, за яку боролися два лицаря.

Літо добігало кінця, природа змучена спекою втрачала кольори, на деревах з’явилися перші жовті плями, ночами віяло прохолодою, і люди діставали з шаф теплі ковдри. Анна з сумом дивилася на стару яблуню, яка так буйно розквітла навесні, але так і не вродила цього року. Пізні весняні заморозки знищили зав’язь, і дерево стояло, шелестячи листям.

Анна наступила на щось у траві, виявилося, це було яблуко. Пошукавши, вона виявила ще кілька плодів: старій яблуні все ж вдалося потішити її. Вони склала їх у відро і направилася до Леоніда. “Ось, – сказала вона, простягуючи йому плоди, – я ж обіцяла тобі тоді…” Аня хвилювалася, наче від того, чи він візьме це відро, залежала її доля. той покачав головою і жартома сказав: “А ти ще та кокетка, Анно Андріївно…” Це визначення не образило її, а швидше розвеселило. “Я стільки років була скромною і сором’язливою, – сказала вона, – що можна і трохи пококетувати!” Він усміхнувся, приймаючи з її рук відро, і зробив крок у бік, запрошуючи до дому.