Встигли на автобус? — ледве дихаючи питає чоловік.

— Пані, ви не знаєте, автобус уже пішов? — до зупинки підбіг запиханий чоловік. Саме чоловік, а не пан, вже добре за п’ятдесят, в куртці та спортивних штанях, на плечі зношена сумка. Обличчя просте, з вусами, Наталія Андріївна вуса завжди терпіти не могла, відвернулася, не відповівши.

— Пані, вам що, важко сказати? Автобус останній пішов, чи ні? Ви ж автобуса чекаєте? — чоловік віддихався і кинув важку сумку на лавку поряд з Наталією Андріївною.

— Я нічого і нікого не чекаю, — роздратовано відповіла вона, потім подумала, що час пізній, хто знає, що це за чоловік, і відповіла м’якше, — Якийсь автобус пішов хвилин п’ять тому, я не звернула уваги.

— От і все! — чоловік плюхнувся на лавку так, що Наталія Андріївна злякалася, що лавка зараз розвалиться, і вскочила.

— А ви теж запізнилися? — не вгамовувався чоловік, ну й пристав же!

Наталія Андріївна обсмикнула плащ і вирішила йти додому, вже пізно.

Годину тому вона раптом відчула дивне прагнення вийти з дому. Стало якось задушливо і самотньо, ніколи такого з нею раніше не було.

Все життя Наталія Андріївна прожила одна й була дуже щаслива. Подруги повиходили заміж, народили дітей, а їй все це не потрібно було. Як згадає — мати в селі народжувала, як з підривом, одне за одним. Потім трьох в інтернат віддала, а Наталія — старша, в місто втекла. Закінчила училище, вивчилася на бухгалтера й усе життя в центральному ресторані міста відпрацювала. Ресторан «Золотий вік», весела музика, смачна їжа!

Спочатку Наталія була просто бухгалтером, а потім головним бухгалтером аж до самої пенсії. Весілля, ювілеї, ніколи не було нудно. Зарплата гарна, їжа смачна, квартиру купила, на відпочинок їздила й іншого життя Наталія Андріївна не бажала.

А рік тому новий власник ресторану заявив, що Наталія Андріївна не володіє новітніми методами роботи й його багато що не влаштовує.

І її відправили на пенсію, хоча сама Наталія Андріївна ще не збиралася.

Спочатку вона кинулася шукати нове місце, потім зрозуміла, що те, що їй пропонують — їй не подобається, а те, що подобається — там потрібні молоді.

Плюнула, ну й гаразд, подушка безпеки в неї є, невелика, але вистачить. І пішла на пенсію без оглядки, у найвільніше плавання у своєму житті.

Спочатку все було просто чудово, вона жила без жодних планів, не ставила будильник, їздила на екскурсії й навіть ходила в парк на заняття скандинавською ходьбою.

А раптом усе це їй надокучило, і цього вечора вона просто вийшла на вулицю і сіла на лавку біля автобусної зупинки.

Машини їхали, гуділи, миготіли, люди йшли, розмовляли, а вона сиділа і відчувала, наче її взагалі немає, а є тільки це гучне місто. І воно живе своїм життям, а її життя не має абсолютно ніякого значення!

І нікому вона не потрібна, абсолютно нікому, жодній людині на всьому білому світі!

І раптом цей чоловік!

— А що, вам теж ніде переночувати, е, пані? Я от якось тут до ранку на лавці ночував, вранці поїхав. Живу за містом, ось зміну відпрацював — запізнився, тоді-то ночі теплі були, а сьогодні прохолодно! Ну та нічого, в мене бутерброди є з ковбасою, ти це… пані, сідай, не бійся, не вкушу. Ось, тримай, хліб свіжий, ковбаса любительська, а я зараз термос дістану і ми чайку гарячого вип’ємо, з цукром, зігріємося.

Чоловік ні з того ні з сього перейшов на ти і всунув бутерброд у руку Наталії Андріївні. Вона хотіла відмовитися, але раптом зрозуміла, що страшенно хоче їсти. Вона не вечеряла, та й на обід майже не їла. І вона відкусила шматочок, а смачно ж як! Вона давно не купувала ковбасу — на дієті сиділа намагалася, а тут хліб запашний, а ковбаска, мммм!

Чоловік весело засміявся,

— Ну що, смачно, а? Тримай, ось я чай налив, дивись гарячий, не обпечись. Тебе як звати то?

— Наталія Андріївна, — з повним ротом відповіла вона, і чоловік радісно кивнув,

— Наталія значить! А я дядько Іван, ой, тобто Іван я, Іван Іванович. Раніше на заводі працював, звільнили, ось тепер в охороні добу — троє. І нічого, нормально, мати правда в мене хворіє, стара стала, ось на ліки їй і працюю, може поживе ще. А родина була, та розплилась, син виріс, дружина пішла до іншого, загалом — живу і живу! — він зітхнув, усміхнувся, але очі раптом стали сумними.

— А тобі, Наталія, далеко додому? Хочеш, я тобі на таксі дам? Мені-то вже дуже далеко, вони за місто вночі не везуть, назад клієнтів немає, а подвійний тариф надто дорого. А тобі вистачить, — дядько Іван дивився на неї і усміхався, і Наталія раптом згадала, що в школі в неї був друг, Миколка, вона була вічно голодна, а він приносив у школу бутерброди і годував її. І так само дивився, як цей чоловік, по-доброму, трохи насмішкувато, вона зараз себе раптом молодою дівчинкою відчула, наче й не було цього життя, не було ресторану «Золотий вік», і це не її відправили на пенсію.

Наталія доїла бутерброд, запила гарячим, солодким чаєм, і раптом сказала, сама від себе навіть не очікувала!

— Ходімо до мене, дядько Іване, не на лавці ж ночувати? Ось він, мій дім, і їхати нікуди не треба. Бери свою сумку і йдемо, тільки не забувай про скромність, а не то рука в мене важка, не дивись, що не молода!

Чоловік оторопів, здивовано на неї подивився, потім на дім за спиною, потім знову на Наталію Андріївну,

— А чого ти тоді тут сиділа? Чого чекала то?

— Нічого я не чекала, нічого мені чекати більше, ти йдеш, чи ні? — Наталія Андріївна повернулася і попрямувала до дому. Іван Іванович заметушився, потім узяв сумку,

— А як же? Та незручно! Та я… та ти не подумай, я на підлозі, у куточку, а вранці відразу поїду. Дякую, а то ж холодно, — Іван Іванович йшов за Наталією, здивовано похитуючи головою.

Вранці Наталія прокинулася від дивного стуку. Вийшла з кімнати — Іван вже встав, він спав на кухонному дивані і щось лагодив у туалеті,

— У тебе, Наталіє, бачок тече, ось полагодив, може навіть на сніданок заробив? — він випростався і усміхнувся, а вона здивувалася. Стоїть перед нею чужий чоловік у майці, волосся сиве наполовину, вологе — видно тільки вмився. А їй радісно і тепло на душі, незрозуміло чому.

— Ну що, йдемо снідати, дядько Іване, і справді заслужив. Яєшня з помідорами будеш? — Наталія усміхнулася, — До речі, у мене пралка теж погано працює, підтікає. І ще …

Так і залишився Іван Іванович у Наталії Андріївни до своєї наступної робочої зміни. Зателефонував матері, у тої все в порядку виявилося, і залишився.

Живуть вони тепер удвох. Іван Іванович на роботу ходить, добу через троє. А Наталія чекає чоловіка і готує йому жульєни та ресторанні страви. Іван цілує їй руки,

— Наталочко, адже я зрозумів, це ти мене чекала, я ж не випадково запізнився, це ж доля! Пробач, ти була така самотня, я не зміг тебе одну залишити. Все життя прожив, а не знав, що так любити зможу, ну треба ж, як же мені пощастило!

До матусі його вони часто їздять, їй хоч уже під вісімдесят, а вона ще жвава, бійова. Наталія перед нею себе зовсім дівчинкою відчуває.

А за сина-то як радіє Марія Полікарпівна. Нарешті і в її Іванка є щастя, є за кого жити..