У нас в офісі з’явився чоловік… І не просто чоловік, а щось особливе, 36-річний.

В нашому офісі працював хлопець. Ну, як хлопець… дорослий чоловік, 36 років. Але він був особливий.

Прямо кажучи, людина була не дуже розумна від природи. Ну ось не розумний зовсім, тобто взагалі не розумний! Але я його найняв 6 років тому і жодного разу не пошкодував. Найцікавіше, він знав, що не дуже розумний і не приховував цього. Ба більше, коли прийшов влаштовуватися на роботу, перше, що він мені сказав, була фраза:

– Доброго дня! Я не дуже розумний і не приховую цього. Але мені потрібна робота, щоб я міг купувати ліки мамі, вона вже не може працювати.

Це мене трохи шокувало, але я зрозумів, що чоловік дійсно з певними проблемами. Але, в принципі, не настільки, щоб не вміти виконувати якісь нескладні завдання. Він мені нагадав героя Дастіна Гоффмана в моєму улюбленому шедеврі “Людина дощу”. Я відразу зрозумів, хто переді мною, і не хотів його якось образити…

– Ви набагато розумніші за більшість населення, яке намагається прикрити свій ідіотизм будь-яким способом, але марно. Ок, з завтрашнього дня приходьте на роботу.

З того дня він у нас, як син полку. Отже, 6 років чоловік працював нарівні з усіма. Так, не такий, як усі, але чесний, порядний, пунктуальний і, на мій погляд, найкращий працівник з усіх, хто у мене працює. Маму після інсульту він підняв на ноги, правда довелося йому трохи допомогти з медикаментами та масажистами, а так, він все робив сам і жодного разу не скаржився, що йому важко! Весь офіс його любив і прив’язався до нього, як до рідного! Та так полюбили його, що відгодували з 75 кг до 100!)) Ми з ним навіть стали на щось схожі))

Так, відволікся… Позавчора, коли завітав в офіс після довгої відсутності, моя помічниця відразу з порогу в лоб…

– Олеже, він звільняється! Можливо, ви його переконаєте залишитися???! Як ми без нього?!

Я і сам здивувався! Як це звільняється??? Куди??? Чому??? Попросив його зайти в кабінет. Заходить за 10 хвилин, голову опустив так, що підборіддя вже на животі. Стоїть, в очі не дивиться…

– Олеже! Що сталося??? Що тебе не влаштовує? Хтось образив? Тільки пальцем покажи, звільню на місці!

– Ні-ні, що ви, не треба, я їх усіх люблю. Просто… я… це… ну… ось…

– Ну не тягни, кажи що потрібно? З мамою проблеми???

– Ні, з мамою все добре, дякую… Я хочу одружитися!

І тут я завмер, як гальмуючий телефон! Сразу виникло питання “як це, одружуюсь?” Але хто я такий, щоб таке запитувати? Він такий же чоловік, як і я сам, йому не чуже людське…, але, блін…, якось мене це напружило.

– Справа потрібна, сподіваюся, одружитися хочеш не тільки ти, але і потенційна наречена, якщо вона вже є на приметі, теж бажає того ж?

– Так, звісно! Вона мене вже рік запрошує до себе, до Львова! Разом з мамою. Вона мене любить і мою маму!

Ой, щось мені зовсім це перестало подобатися… Хвору людину, аутиста…, в Україну…, …і маму… Жесть якась!

– Напевно, добра дівчина, раз ти збираєшся туди з мамою!

– Вона дуже гарна, руда і розумніша за мене! Я зараз вам покажу фото.

І тут він витягає з кишені айфон 7! Ого, думаю, не погано! Всі ці роки у нього був старий розкладачка, яку ми марно намагалися у нього забрати, щоб пересадити на нормальний телефон! І новий був у нього Samsung, подарували на День Народження, і моя Сонька була Z3, я через півроку новий собі взяв, а цей віддав йому. Але він ніяк не хотів “пересаджуватись” на нормальний телефон. Ми розуміли, що йому це складно, тому не наполягали. А тепер… Айфон…7!!! Я навіть не встиг задати питання, а він мені вже відповідає…

– Це мені Кароліна подарувала і багато фото туди своїх завантажила, щоб я не сумував…

У цей момент в моїй голові вже варилася каша з жахливих думок. І я очікував, що на фото виявиться якась певна дівчина. Але те, що я побачив, здивувало мене! На фото руда дівчина, з рисами, характерними для людей з відомим синдромом. Я їх завжди називаю “Світлими людьми”.

Вони ж не винні, що у них одна зайва хромосома. В решті вони такі ж, як і ми, а в чому-то навіть нас перевершують! У всякому разі вони нас не вважають якимись дурнями лише тому, що у нас на одну хромосому менше! Хоча за логікою речей, вони могли б саме так розмірковувати. Але в житті, це дуже приємні і безпечні люди. І, що мені особливо в них подобається, вони завжди усміхаються! Особисто для мене усмішки “Сонячних людей” набагато приємніші за штучні усмішки, які всі частіше натягують навколишні люди, проклинаючи за спиною нас останніми словами!

– Дійсно, красуня! Тобі дуже пощастило! Якщо все так, як ти кажеш, я без особливого задоволення, як твій керівник, але з великим задоволенням, як людина, відпущу тебе до твоєї красуні! Якщо ти не проти, я зателефоную твоїй мамі, уточню деякі нюанси і куплю вам обом квиток на поїзд. Ок?

Олег завжди був усміхненим, веселим…, але такого щастя на обличчі я в нього не бачив ніколи! Ради ось цього виразу обличчя, я б відправив його хоч в Ужгород, хоч куди і за будь-які гроші! Він заплескав у долоні, як дитина і сам набрав на своєму айфоні номер мами і дав мені телефон. А головне, чому я завжди вважаю аутистів набагато розумнішими за нас, тупих, він віддав мені телефон і вийшов за двері! І адже знав, що розмова буде про нього, але він розумів і те, що я не зможу толком говорити про нього в третій особі! Ну хто з звичайних людей вчинив би так само?! Та ніхто, навпаки стояли б над душею і намагалися б все почути! Унікальні люди! Розумні! Тактовні!

І чому б їм не бути щасливими, як оточуючі??? Я більше скажу, такі люди набагато щасливіші в родинах, ніж ми з вами, оскільки вони не вміють брехати, не вміють кричати один на одного, але вони вміють любити і бути відданими!

І хто з нас розумніший, а хто дурніший? Сподіваюся, висновок очевидний!)) І так, з його мамою ми переговорили, виявляється, вона вже прекрасно знає ту дівчину і немає приводу для сумнівів і…, завтра, тобто вже сьогодні о 8 ранку я везу свого колишнього працівника і його маму до аеропорту Бориспіль, а об 11:25 вони вилітають до Львова. Вони будуть щасливі всі разом, а я буду щасливий тут один за них усіх! Але, у березні, якщо нічого не зміниться, я теж полечу до Львова одружити свого найкращого і найпозитивнішого працівника!

Коли ти дивишся на цих людей, тобі не шкода нічого, ні часу, ні грошей, ні зусиль, аби лише якось зробити їхнє життя кращим! А потім дивишся навколо, і бачиш тих, хто твою доброту приймає за слабкість і намагається насрати в душу, дивишся на них і вже не бачиш, бо вони для тебе нуль, пустота, їх для тебе не існує! Але, добрих людей більше. Саме тому цей капосний земний шарик ще крутиться….

Піду заварю тазик кави, аби не заснути і не проспати до аеропорту!